Нянька. Вони знов мене проженуть і не дадуть ніякої відповіді.
Орися. Тоді я сама піду до нього.
Нянька. І вас не допустять на очі. Хіба я їх не знаю? Отак, було, вони і з покійною панею, вашою мамою, як розгніваються на них, то цілий місяць, або і більш слова до них не промовлять. А спитайте, за віщо розгніваються? Було, мама ваші плачуть-плачуть, аж занедужають... "Краще б він,— кажуть,— мене вилаяв або побив, а то мовчить..."
Орися. Притерпіла моя мама?
Нянька. 1-і! Мабуть, і вам не краща доля судилася. Поласилися мама ваша на мундир та на чорні вуса... Вийшли заміж проти волі своїх родителів. Нігде правди діти: папаша ваші були красиві на всю округу. Ото ж як скоро поженились, то щось з год жили дуже гарно, так гарно, що й сказать... Тихо, любо та хороше. Все було цілуються та милуються. Було, ухоплять їх папаша на руки та й носять по кімнатах, як дитину... Бо таки дитиною й були, навряд чи було й шістнадцять годів, як їх вінчали... На другий рік мамаша ваші поїхали погостювати до родителів. Ох, краще б було їм не їздити! Вони гостюють там, а папаша тут бенкетують та в карт грають... Найбільш любили у карт грати... А що вони тих грошей попрогравали!.. І хто їх тілько не обдирав?.. Бувало, день і ніч музика реве, півчі деруть горлянку!.. Наскликають парубків та дівчат... От тоді чорт підніс Луньку — красива була; ну, й вподобалась панові... Аж ось приїхали пані додому, якраз вони тоді важкі ходили вами. Пан спершу приховували Луньку, а далі якось все й вияснилося... Відтоді почались сварки, сльози, дорікання!.. Після Луньки з'явилась Пашка, далі Мотря... Та всіх їх і не перелічиш! І почали ваша мати побиватись. Було, прибіжать у спальню, ухопляться за груди та як закричать: "Ох, серце, серце!.." Аж ось і ви знайшлися, папаша ніби трохи схаменулись, але через скілько місяців знов пішло по-старому... Скілько разів хотіли мама покинути папашу, так родителі їх, стало бить, ваші дідушка і бабушка, як почнуть стидити їх та вговорювати: "Хіба,— кажуть,— можна закон ламать? Ніхто тебе не силував, сама пішла за нього, а коли пішла, дак і живи". А дідушка ще було й додадуть поговірку: "Бачили очі, що куповали!.." Он що. "Як там,— кажуть,— не житимеш з мужом, то все ж у законі; а покинеш його, то таке тобі прізвище приліплять, що ми того сорому не переживем!"
Нянька. Авжеж. І в церкві промовляють, як вінчають, щоб жона боялася мужа.
Орися. Боятись тоді, як є за що боятись.
Нянька. Хто його зна, як там воно означа! Закон вже такий.
О р и с я. Ні, нянько, коли чоловік лама присягу і жону міняє на других, то жона має владу кинути мужа! Нянька. Ні, недзя, закон!
Орися. Тілько що мама дуже любила папу й не могла його кинути; певно, вона дуже шанувала своїх родителів, не хотіла їх зобідити і принесла себе в жертву.
Нянька. Може, й так... А тілько що проти закону ніяк не можна, великий гріх!.. Почали ваші мама хворіти та сохнути... Найбільш жалувались на серце, що все воно їм німіло... Якось улітку взяли вони вас за ручку й пішли в сад проходитись.
Орися. Це я пригадую... Якийсь трапився надзвичайний випадок: мама плакала дуже, потім хутко повела мене в дом.
Нянька. Пан бавився з Хроською у бесідці, а вони й побачили... Як убігли пані в спальню, ухопилися за серце та немов замерли... Відтоді вже вони і не встали з ліжка... А через тиждень і Богу душу віддали. Царство небесне, вічний покій їх душечці!
Орися. Ви такі,новини мені розказали, про котрі мені й в думках не верзлося... І після цього я мушу почитувати мого отця?
Нянька. О, що це ви кажете? А як же ж? Орися. За віщо?
Нянька. Та Господь з вами, вони ж вам отець!..
Орися. Він доконав мою матір, він! Ні, більш нема мені за що його почитувати. Ви жахаєтесь... Жахаєтесь того, що не вмієте всього того розумом обсягнути, про віщо зараз розказали мені. А може, й краще воно?.. Бо коли б всі люде заразом прозріли і змогли зрозуміти, що є проміж них такі, у котрих під овячою шкурою ховається звіряча душа та жорстоке серце, то, певно, на світі вчинився б великий гвалт!..
Орися. Може, й справді ми на зближенні нового стов-потворення!..
Нянька. А як ховали паню, з якою пихою, так неначе у казці я те чула або у сні бачила. Всі музики, півчі і двірські були зодягнені у чорне з білими брозументами. А попів, попів, то либонь аж шість їх було. З усії околиці поз'їздились пани, всі дивувалися... Як принесли на кладовище, постановили домовину біля, склепу, зараз один піп виняв з кишені бамажеч-ку і почав читать, довго-довго щось читав, а пани все слухали та хитали головами... У мене аж ноги зомліли, стоючи... Як проспівали "Со святими!..", папаша як припали до домовини, як почали голосити!.. Ледве-ледве їх відірвали від труни. Все кричали: "Прости мене, Мархвінько!.."
Орися. Яке лицемірство!.. Яка мальовнича забавка по чуттях, яке лживе поводженнє!.. (Заридала і впала на подушки.)
Нянька. Отакої! Чого ж плакати? Не тривожте вже їх кісточок!.. Ви думаєте, легко їх душеньці, як ви оце голосите?.. Нехай їм на тім світі полегкість та спокій!..
Орися. А таткові на цім?
Нянька. Не кажіть так, голубонько! Може, папаша каються, он як каються!.. Почім знать?..
ЯВА 2 Ті ж і Д о с я.
Дося. Панночко! Там прийшов до вас Яків-башмачник. Орися. Чого йому?
Дося. Каже: "Піди скажи, щоб дозволили доступити!"
Орися. П'яний, певно?
Дося. Ні, не видко, щоб... Балака як слід.
Орися. Впусти його!
Дося пішла.
Нянька. Аябне пустила, завжди чорт зна що варняка, про волю тощо... Аж боляче слухати! Що його, сердешного, пополупили за ту волю, отже, не кається!.. Запекла людина! На мою думку, ніяка скотина не видержала б стілько бійки, скілько його полосували!..
Орися. Що це ви кажете?.. Невже його так багато били?
Нянька. Хіба тільки його?
ЯВА З Ті ж і Я к і в.
Яків. Панночко! Подозвольте промовити до вас слово. Як ми піддані ваші, бо ми за вашою мамашею прийшли у придане, то над нами найвища воля ваша. Так подозвольте мені постраждать, я волію прийняти всю кару!..
Орися. Яку кару?
Яків. За Юрка! Нехай мене пан закатують на смерть, а Юрка нехай помилують.
Орися. Ні, Якове, кожен чоловік повинен сам нести кару за свою провину.
Яків. Як тепер Юрка упіймали...
Орися (з страхом). Хто це вам сказав?
Яків. Зараз Прохор приїхав з городу й бачив своїми очима, що Юрка вже ведуть.
Орися. Ведуть?
Яків. В залізах ведуть.
Орися (кричить). В залізах! Спасибі, спасибі вам, Якове, за ваше добре серце... Але не ви, а я мушу захистити Юрка. Чи далеко його ведуть?
Яків. Ось-ось скоро і в двір уведуть.
Орися. Досю! Біжи назустріч і скажи, щоб Юрка зараз сюди вели. Скажи, що я так велю, я господиня!
Яків. Іменно господиня, наша прирожденна господиня.
Орися. Скажи, що як вони посміють не послухати мене, то буде їм горе, чуєш?
Дося. Чую, панночко! (Хутко пішла.)
Яків. Авжеж!.. Перш усього вас повинні слухати. Звеліли б ви мені що завгодно зробить — вас послухаю, вам скорюсь і все зроблю; а щоб надо мною показував владу Бартоломей чи бухветчик?.. (Пада навколюшки.) Ще раз благаю, подозвольте за Юрка постраждати! Нехай вліплять мені 750 лоз, і буде якраз десять тисяч. Я всі удари перелічив, все у мене закарбовано!..
Орися. Встаньте, Якове. (Підводить його.) У вас добре серце, благородна душа... Я дуже вдячна вам за вашу щирість, але жертви вашої я не прийму. В Юрковій провині — половина провини моєї, і ми мусимо вдвох одбувати кару!..
ЯВА 4
Ті ж і Д о с я.
Дося (вбігає). Ведуть, ведуть Юрка!
ЯВА 5
Ті ж, Ю р к о в залізах, Варфоломей, два чоловіки і дехто
з двірні.
Орися. Геть зараз ланцюги!..
Яків (Варфоломеєві). Ти чуєш, катюго? Панночка, прирожденна твоя господиня, приказують заліза знять. Варфоломей. Щоб не втік.
Юрко. Підійми, Бартоломею, очі догори та глянь людям в вічі! Хіба я зугарен втекти? Ти хотів показати надо мною свою волю і силу!..
Орися. Здійміть зараз заліза!
Варфоломей. Єжели што... (До людей.) Одімкніть! Здіймають заліза.
Орися. До мене, Юрку... Ти мій муж, я це привселюдно кажу. Не сховався ти?.. Та все рівно я скоро сама б тебе відшукала.
Юрко. Не хитрий я... Зразу впізнали...
ЯВА 6
Ті ж і Селифон.
Селифон. Пан приїхали!
Орися. Приїхав?.. Стій, Юрку, тут, біля мене.
ЯВА 7 Ті ж і Підгайний.
Підгайний (входить). А, впіймали! Зачим привели його в хороми? В холодну його!..
Люде кидаються до Юрка.
Орися. Стійте! (Заступа Юрка.) Його тут місце, біля мене. Підгайний. Що? Ти смієш так казати? Ведіть його в холодну!
Орися (хапає кинджал). Ні, не поведете! Тату, схаменіться! Кого кажете вести? Мужа вашої дочки, батька мого сина? Не попущу!..
Підгайний. Він мій підданий! Він мій найлютіший ворог!.. Беріть його!..
Орися. Ані з місця! Я, ваша природжена господиня, велю вам не чіпать Юрка!
Підгайний. Так ти ось як?.. Ти тут господиня, а не я?.. (Підбіга до Юрка і хоче його вхопити.)
Яків (кидається йому в ноги). Пане! Бийте мене, а Юрка помилуйте!.. Вбийте мене!..
Підгайний (відкида ногою Якова). Геть!.. (Б'є Юрка по щоці.) Раб гидкий, мерзенний!..
Орися. Ах! Карай мене, Боже!.. (Заносить кинджал над батьком і падає мертвою.)
Підгайний. На батька?!
Юрко. Що з нею?.. (Принада.) Мертва!.. Померла!.. Вона померла!..
Підгайний. Померла?.. Не може буть!.. (Принада до Орисі.) Не дише!.. Холоне!.. (Схопився.) Що ж це?..
Нянька. Це кара Господева!.. Убили жінку, убили дочку, убийте ж ще й онука!.. (Кидається до люльки, бере дитину і підносить до нього.) А потім і нас всіх закатуйте!..
Підгайний. Боже! Гнів твій праведний, і кара твоя занадто мала!.. (Схопився за голову.)
ЯВА 8
Ті ж і буфетчик.
Буфетчик. Становий приїхав, каже: "По неотложному ділу".
ЯВА 9
Ті ж і становий.
Становий. Прошу прощения! Чиновник от министерства приглашает вас пожаловать завтра, в 10 часов утра, в церковь для присутствования при чтении высочайшего манифеста об освобождении крестьян 12.
Підгайний. Звершилось!.. Ах, чому ви не з'явились хвилиною раніш,— я, може, не був би причиною смерті моєї єдиної дочки!..
Становий. Неужели?..
Крестьяни (впали навколюшки).