На мене тобі зважати нічого: ти ж знаєш, я з тобою хоч на край світу. А діти? Мабуть, і справді їм буде краще в столиці. Всі ж туди прагнуть! Тільки, може, спочатку ти влаштуєшся там, а потім і нас забереш? Так певніше. Це ж — продавати хату треба, потім кудись переїздити, стільки начиння понаживали — з ним клопіт... Воно, звичайно, погано, що нікому буде тебе доглянути і доведеться ходити по їдальнях...
Ігор зворушено обняв свою добру, всерозуміючу Марію.
— їдальні — то нічого. Я й сам собі зварю картоплі чи супу, коли вже припече — не пропаду.
Увечері зірвалась гроза. Марія, що панічно боялась кулястої блискавки, скрізь вимкнула електрику: стоячи в темряві перед потоками шаленої води, Ігор відчував, як усе відходить від нього — і завод, і товариші — так і не набрався духу попрощатись з ними, нехай уже потім. Відходить і цей будинок та город, де картоплю вже обліпили личинки проклятущого колорадського жука. Паркан полагодити не встиг.
Коли казати правду, хазяїн з нього був такий собі. Ремонтував і розбудовував куплений колись скромний будиночок тільки для того, щоб зручніше було сім'ї. Примноження маєтності його не тішило.
Воно, може, п на краще, що житимуть у місті. Може...
Через два тижні заступник директора підписав заяву, сказавши на прощання:
— Але ж і перепаде мені від шефа, бо він вас любить. А що я, власне, зроблю, коли вам захотілося столицю завоювати? Київ не одного спокусив... Ну, коли що не так складеться — вертайтеся. Завжди вам будемо раді. Згода?
— Спасибі,— сказав Ігор.— Можливо, й повернуся.
"ЦЬОГО ЩЕ БРАКУВАЛО!"
Алла відімкнула двері й здогадалася, що Шамрай приїхав. Поставила на кухні сумку, помила руки.
Він лежав на тахті й дивився на неї примруженими очима.
— Де ти була три дні?
Тон, яким він це запитав, одразу її збурив — Алла й не подумала, що насамперед варто привітатись.
— Я повинна у всьому тобі звітувати? Ну, їздила до матері.
— Ні, не у всьому. Але ти мала б вибрати інший час — коли мене немає дома. Його в тебе достатньо.
— А звідки я знала, що ти приїдеш?
Шамрай показав очима на стіл, і Алла зрозуміла, що припустилась помилки, лишивши розпечатаний лист. Це ж треба!
— Ну, знала. Далі що?
— А те, що я, приїхавши на тиждень, три дні тиняюсь по їдальнях, і це мені вже настобісіло. Здається, ми з тобою про віщось домовлялися?
— А саме?
Шамрай звівся й підійшов упритул до Алли. Був зовсім тверезий і похмуро-спокійний, але в очах проглядала збентеженість, і це додало їй впевненості в собі.
— Про що ж ми домовлялись? Я — квартирантка й не зобов'язана бути твоєю служницею.
— Квартирантка, проте не платить комірного?
— Дуже благородно з твого боку дорікати мені цим!
— А ти як гадала? Тебе мають тримати за красиві очі?
— Це свинство — ставити мені такі умови!
— Свинство,— охоче погодився Шамрай.— Але ж ти на них пристала? Я тебе до того силував? Чи спокушав? Здається, знала, на що йшла.
Він відступив від неї й зробив кілька кроків по кімнаті. Тепер їх розділяв полірований стіл із кришталевою вазою та недбало кинутим листом. Міряли одне одного ворожими поглядами.
— Та-ак... Ми з тобою уклали джентльменську угоду, і я сподівався...
— На що ти сподівався?
— А на те, що тобі не захочеться її порушувать.
Шамрай дістав з кишені сірника й запалив, нервово пирхнувши від диму.
— Яв тебе не просив багато. І на твоє життя не зазіхав. Здається, ти хотіла за мене заміж?
У нього трохи тремтіли руки.
"Спинись",— сказав Аллі внутрішній голос, але вже було пізно: вона не могла, не вміла спинитись, коли відчувала чужу слабкість.
— Ні, не хотіла.
— Брешеш, хотіла. Хотіла бодай заради цієї будки. Так от, я одружився б з тобою, коли б... коли б відчував, що я для тебе щось більше як пересадочний пункт у пошуках щастя. Коли б дочекався від тебе бодай трохи жіночого тепла.
— Воно — не для тебе. Хто я тобі?
"Дурна",— сказав той самий голос, однак відступати вже було нікуди.
Шамрай сів на тахту й з цікавістю подивився на Аллу.
— А чому б і ні? Бодай у віддяку. Хіба це не природне для людини почуття?
Тепер він не виявляв жодних ознак хвилювання, і цей спокій здавався Аллі нестерпним.
— Ти що — торгуєшся зі мною?
— Торгуюся,— охоче згодився Шамрай.— Тільки ж ти навіть торг негодна вести чесно.
Від раптової люті Аллі стисло горло, й вона вискочила па кухню. Там вчепилась у підвіконня, аж побіліли кінчики пальців, переводячи дух. Шамрай зайшов хвилин за кілька, випив води.
— Знаєш, я ось що тобі скажу після всього. Виходить і справді якесь паскудство. Думав — так буде краще, дурив себе, ну, й тебе ж скривдити не хотів. Так ні... І це в мене не вийшло, я хочу, щоб мене бодай трохи любили, а ти... Просто продаєшся за міську вигоду.
Повернувшись, Алла зробила те, що, на її думку, належало зробити кожній дівчині при такій заяві,— ударила Шамрая в обличчя. Потім, метнувшись поміж ним і кухонним столом, вискочила на східці, на ходу схопивши дорожню сумку. Непорушна спина хлопця — все, що побачила в останню хвилину.
На вулиці, ледь стримуючи сльози, подзвонила з автомата Мар'яні: трубки ніхто не брав. Згадала, що неділя й подружжя, мабуть, подалося відпочивати — до лісу або на пляж. Зайшовши до сусіднього кафе, взяла склянку сметани й булочку. Тут було парко й пахло звареною кавою. Аллу занудило...
На вулиці її охопило відчуття порожнечі й жахливої самотності. Закинувши громіздку сумку за плече, вона брела містом, ніби пустелею, і жоден погляд не зупинявся на ній. Нестерпно хотілося лягти в теплу ванну й покласти на край змучені дорогою ноги: дрімати в духмяній воді — ось що вона любила над усе. Однак у квартирі тепер був Шамрай, і Алла не уявляла, що йому скаже. Отак собі взяти й повернутися, як побита собака? Нізащо...
"Яка дурниця!—думала Алла.— Цього ще мені бракувало — серйозно посваритися з Шамраєм! Нащо? Як я до того допустила? Сама не розумію..."
Вона цього не розуміла, але й справжнього жалю не відчувала, не відчувала навіть злості — тільки безмежну втому. Поспати б...
Знов набрала Мар'янин номер і, нарахувавши тридцять гудків, поклала трубку. То що ж це буде, людоньки?
Ніколи ще Алла не почувалась такою безпритульною — навіть коли приїхала до столиці, гаразд не знаючи, чи приймуть її в знайомої й де ночуватиме першу ніч. Тоді були надії, сміливі заміри. А що ж вона робитиме сьогодні? З тією знайомою давно втратила зв'язок — то друга її помилка. "Треба завжди тримати для себе запасний ракетодром".
Спека, в місті особливо тяжка, розморювала, забирала останні сили. Від одного з каблуків — раз у раз зав'язали в асфальті — відірвалась набойка. Алла забрела до скверу і, трохи відпочивши на лавиці, зібралася з думками. Треба йти до гуртожитку, де прописана, іншої ради немає.
У гуртожитку — невеликому тимчасовому приміщенні, бо їхнє підприємство будувало нове,— в кімнаті тулилось по четверо-п'ятеро дівчат. Одна з них, скромна, хазяйновита Діна, була вдома й традиційно займалась плетивом. Побачивши Аллу, вигукнула:
— Що з тобою? Ти на себе не схожа.
— Правда?
Довго роздивлялась у дзеркалі своє обличчя, розгладжувала під очима легенькі зморшки. Плаття з дороги було пом'яте й запилюжене: добре, хоч у сумці є зміна.
— Ти пустиш мене переночувати? — спитала Діну.— Так склалося, що мені ніде. Приїхав господар, і, розумієш, треба вибиратися на кілька днів. Тільки на ніч — далі Мар'яна щось придумає.
— Хіба ти вибираєшся, коли він приїздить? — спитала Діна і похопилась додати: — Треба, то й треба, про що казати? Якраз одна з наших виїхала — ліжко порожнє. У мене є й простирадла, я постелю тобі, можеш і комендант— ці не казати. Одразу лягай відпочивати, а я тебе чаєім напою.
Діна упадала біля Алли, як біля хворої,— втім, вона й справді почувалася хворою. Засинаючи, подумала: "З Шамраєм треба помиритись. Нічого... Він запальний, але ж добряк і вже, мабуть, не сердиться".
Прокинувшись, не одразу зрозуміла, де вона. Біля столу при настільній лампі сиділи дівчата й вечеряли сиром та салом, привезеними котроюсь з дому. Мовчки роздивлялася давно не ремонтовану кімнату, картини на стінах, дешевенькі килимчики. "Тільки гітар бракує, щоб зовсім уже було, як у пісні",— подумала.
Поївши, дівчата почали стелитись. Алла поквапилася заплющити очі: їй ні з ким не хотілося розмовляти. Хтось погасив світло і, стиха перемовляючись, сусідки пороздягались, порозвішувавши по бильцях ліжок свої плаття.
Реклама, що палахкотіла хтозна-де, а проте нагонила неспокій у кімнату, не давала заснути: мигтіння рожевого світла пробивалось у кожну щілинку штори. Алла з відразою дослухалася до чужого дихання, сонного бурмотіння, порипування ліжок. Було душно й пахло дешевими квітковими парфумами. "То що ж це? — питала себе.— Як же? Тепер — отак?"
їй стало шкода себе, й вона заплакала, подушкою глушачи хлип. "Ну що за доля? У інших — квартири, батьки допомагають щомісяця, а тут б'єшся сама, як риба об кригу".
Дівчата, що дихали поряд, до "інших" явно не належали, однак Алла була певна, що вимішена не з того, як вони, тіста, й плакала ледь не до ранку, стараючись, щоб не вирвався жоден звук.
Прокинувшись, поснідала разом з Діною — вона таки була славна дівчина,— привела себе в порядок і, поцілувавши подругу, зупинила на вулиці таксі.
Ключ не підходив — Шамрай поміняв замок, і Алла люто пожбурила цілу низку зі сходів. На дзвоник вийшла сусідка й солодко заспівала:
— Ось, Аллочко, для вас.
Тікаючи від її погляду, спустилася нижче поверхом і там розпечатала конверт. "Речі в камері схову вокзалу. 354, шифр Д927. Бувай здорова. Олександр".
Охоплена лихоманкою, Алла знов узяла таксі й погнала на вокзал, чомусь не вірячи, що все буде, як написано, що моряк утнув аж такий номер. Тим часом речі й справді були в камері схову, у двох валізах — усе, що вона надбала за останні три роки, ще й імпортний плащик та сріблясті босоніжки на додачу. їх, мабуть, Шамрай привіз у подарунок. "Я б на тобі й справді одружився, коли б відчув бодай трохи жіночого тепла",— згадала. Так, у квартирі, де вона стільки прожила, нічого не лишилося з її власності — навіть мило та зубна щіточка були тут. Зимові речі тримала в матері.
Дівчина подумала, що із Шаодрая справді був би непоганий чоловік — коли б тільки розтопити кригу, що наростала в його душі, втамувати біль, якого йому завдали дві жінки: мати й колишня дружина.