"при" тітоньці. Бо хоча тітонька й звертається до нього просто-таки помпезно: "мій адмірале" (про себе я так і прозвала його: "Мій Адмірале", у невідмінюваній формі), проте в її присутності Мій Адмірале не користується правом навіть дорадчого голосу. Ну а щодо його "адміральства"... О, адміральства Мій Адмірале... Це окрема історія.
За все своє життя дядько пробув моряком (та й то лише цивільним) усього два з лишком роки — я знаю це добре. А "зійшов" з корабля тому, що підкачало здоров'ячко. І тепер він працює в порту, тальманом (це щось таке, ніби обліковцем), проте весь час ходить у величезному кашкеті з товстим дашком і в чорній капітанській формі з нашивками на рукаві. Отож, на нашому кутку всі впевнені, що він неабиякий мореплавець. А коли хтось наважується засумніватись у цьому і починає розпитувати мене — я значуще відмовчуюся.
Де працює сама тітонька Алевтина, я так до пуття і не збагнула. Про себе розповідати вона не любить. Якщо ж настає час розважити господарів, починає переповідати одну з безлічі історій, яка трапилася з Мій Адмірале під час дволітнього "ходіння на Сінгапур". Проте сам дядько не переповів жодної із цих історій, і я сумніваюся, чи він взагалі знав хоча б одну з них до того, як її розповіла тітонька.
Та, поза все це, дядька Романа я дуже поважала. І було за що. Він — єдиний, крім батька, хто в розмовах про майбутнє "нещасного дитяті" завжди був на моєму боці. А прощаючись, навіть по-моряцькому потискав мені руку: "Дай краба, тюлечко", щоб засвідчити свою солідарність та непорушність нашої морської дружби. І я була вдячна йому за це.
Справа в тому, що я рідко ставала свідком розмов, які точилися в нашій квартирі з появою на її порозі тітоньки. Як правило, я в цей час набиралася розуму в школі, або в кіно. Зате добре знаю, чим такі зустрічі "високих сторін" закінчувалися. А закінчувалися вони завжди однаково — палкими "роздумами" про долю "нещасної дитинки".
Ось і сьогодні, щойно побачивши мене, тітонька Алевтина передусім співчутливо поцікавилася, чи не передумала я ставати "морським вовком".
— Навпаки, я вирішила одна, в гордій самотності, подолати Чорне і Середземне моря, а потім — хтозна, може, й Атлантику. І все це — на вітрильному човні.
— Хто ж тобі дозволить? — глузливо всміхнулася тітонька, навіть не пробуючи звести мою заяву до жарту. І я зрозуміла: якби рішення залежало від неї — вона, звичайно ж, не дозволила б. Будь її воля, вона не пустила б у плавання ні мене, ні американку Шеран Стайтс, яка в червні 1965 року першою з жінок одна здолала Тихий океан; ані п'ятирічну француженку Елодію де Жданвіль, яка разом із батьками, на невеличкій яхті "Офелія", пересікла 7 морів і 3 океани. Та то що там! Кристина Хайновська-Лискевич — і та ніколи не зуміла б здійснити свою "кругосвітку" і стати "яхтенним капітаном далекого плавання", якби тітонька раптом дізналася хоча б про її задум. Це в них покоління якесь таке видалося: заборонено — недозволено.
— А хто дозволив піти в кругосвітню подорож Кристині Хайнов— ській-Лискевич, не знаєте? — одразу ж ухопилася я за приклад найбільшого авторитету.
— Кому-кому?! — Тітонька артистично заломила пухкі, наче з солодкої вати витворені, руки, підперла ними щоку і, розгойдуючись, ніби стояла на палубі яхти при дванадцятибальному штормі, виголосила: — Ось побачиш, Кіро! Це кажу тобі я! А якщо вже кажу, то я знаю, що кажу! Вона таки доможеться свого: і стане матросом. У крайньому разі — рибалкою. На горе тобі і на сміх людям. А все тому, що ти не виховуєш у ній жіночості.
— Ну чому ж... — несміливо заперечила мама.
— Не виховуєш! Ти й стригла її з дитинства тільки "під хлопчиська".
— Та ні, стригла, як усі, — ще несміливіше докинула мама, потуплюючи очі, які під блакитними окулярами здавалися більшими й красивішими, ніж були насправді. — До речі, глянь, яке в неї пишне...
— Неправда! Вона ніколи не стриглася, як усі! — виголосила тітонька Алевтина, жестом правиці вказуючи на маму, ніби викривала перед величезним натовпом невиправного злочинця. — Ні тоді, ні тепер. Бо ти й сама ніколи не мала справжньої модної зачіски. Ні, ти тільки подивися на свою зачіску зараз!..
— Правильно, раніше всі мої стрижки були хлопчачими, — рятую маму. — Я сама так хотіла. І працювати піду на сейнер. А вже потім вступлю до училища і плаватиму на пасажирському судні або стану капітаном сейнера.
— Молодець, тюлечко, — тихо, по-змовницьки підтримує Мій Адмірале. — Головне, що є мрія.
Він стоїть, відвернувшись до вікна, щоб показати, що наша балачка його анітрішечки не цікавить. А говорить так, щоб почула тільки я. А я, знаючи, що Мій Адмірале завжди підтримує мене у важку хвилину, курсую поблизу нього, наче артист поблизу суфлера.
— Ну ось... Будь ласка... сама бачиш, — правиця тепер уже націлена на "бідну дитинку", — що ти не маєш на неї жодного впливу. Ні— я-ко-гі-сінь-ко-го! А чому вона може навчитися в батька, який давно міг стати капітаном далекого плавання, або й начальником порту, але й досі гайнує роки в риболовецькому колгоспі?
— А може, в батька теж була мрія стати капітаном сейнера? — з викликом заступаюся за нього. — І взагалі, не втручайтеся в наше родинне життя.
Почувши оце: "наше родинне життя", мати чомусь розгублюється ще більше. А тітоньці Алевтині тільки цього й треба. Для неї це нагода знову, як і під час усіх попередніх відвідин, надавати мамі цілу педагогічну енциклопедію порад стосовно того, як виховувати "бідну дитину" та як привити їй "елементарну жіночість", оберігаючи при цьому від "зайвих" думок.
Кілька хвилин я мовчу, переглядаючись із Моїм Адмірале. При цьому обоє ледь помітно всміхаємося. Мій Адмірале ще й підморгнув мені, проте одразу ж озирнувся, чи не помітила дружина. Одначе цього разу його мовчазна підтримка не рятує мене. Бо саме в цей час, вичерпавши всі поради з приводу мого виховання, тітонька Алевтина на найвищій ноті вигукує своє заповітне:
— В музичне її! — вона завжди вигукує це так, ніби наказує на все життя заперти мене в темницю Кощея Безсмертного. — Якби ти послухалася мене, то давно віддала б її до музичної школи! А після восьмого класу — до музучилища.
— Не вийде, — спокійно кажу я. — Після восьмого я вирушаю у кругосвітню подорож на вітрильному човні, маршрутом Дончо і Джу Папазових.
— Кого-кого? — підозріливо перепитує мене тітонька Алевтина.
— Ну, подружжя Папазових, мамонько, — єхидно підсміюється Мій Адмірале, якому повчання дружини теж уже набридли. Хоча я знаю, що живуть вони мирно, здається, ніколи й не сваряться. Це якраз і дивує мене: як їм вдається вживатися вдвох? — Невже не читала про них? Подорожуючи морями, Папазови харчуються здебільшого планктоном. До речі, Джу за освітою музикант, а чоловік її — економіст. А можна й маршрутом цієї... як її? Ну, польки з Гданська... — підказує мені, аби ще більше подратувати тітоньку.
— Ах, польки з Гданська?.. — тією ж посмішкою відповідає йому тітонька Алевтина. — Це не та, що приходила на яхті, коли в порту стояв наш вітрильник "Товарищ"?
— Ти що, мамочко? То ж був болгарський вітрильник "Коліакра". В екіпажі його — жодної жінки.
— Яке щастя! А я вже думала, що всі вітрильники світу водять тільки симпатичні польки!..
Вислуховувати цей діалог далі вже не варто було. Похваливши себе за вдало підкинуту їм "свіжу тему", я погордливою ходою, ніби й справді щойно повернулася з кругосвітнього плавання, про яке писали всі газети світу, подалася до своєї кімнатки.
"Ніколи не виходитиму заміж, — міркувала собі, вислуховуючи, як МійАдміралеітітонькаАлевтиназ'ясовують,хтоякіяхтиводить. — Бо неминуче стану такою ж занудою, як оця "мамочка" тітка Алевтина".
До речі, в моїй кімнаті, над ліжком, висить велика кольорова фотографія Кристини Хайновської-Лискевич. Подарував її Мій Адмірале. Кристина стоїть на палубі своєї яхти "Мазурек", якою вона щойно добулася до Канарських островів (про це свідчив підпис), але погляд її звернутий не до землі, а до океану.
Відтоді, якя дізналася про цю відважну жінку-капітана, я втратила спокій. Звичайно, в тому, що першою серед жінок здійснила "круто— світку" Кристина, а не я, була якась жахлива несправедливість. Адже стати — для початку — капітаном рибальського сейнера, а згодом вирушити в кругосвітню подорож на вітрильнику, я вирішила ще в третьому класі. Ви запитаєте, чому спочатку капітаном сейнера? Та хіба ж не зрозуміло, що стати капітаном пасажирського лайнера не так вже й легко... навіть чоловікові. Що вже казати про жінок? А стати капітаном сейнера — це мені здавалося цілком реальним. Значно реальнішим, ніж тепер, після всіх отих просторікувань тітоньки Алев— тини: "Бідолашна дитинко, та це ж без-пре-це-дент-но!"
Так, тоді мені здавалося, що я буду першою жінкою-капітаном яхти. Звідки ж мені було знати, що "капітанша" вже народилася за двадцять років до мене? Як я заздрю їй!
А ось мама поводиться якось дивно. Вона завжди відмовляла мене від цієї мрії, і водночас, завдяки їй, у мене з'явилася ціла бібліотечка книжок про великих мореплавців та мандрівників: Рауля Амундсена, Семена Дежньова, Джеймса Кука, Христофора Колумба, Георгія Седова. Навіть знаючи, що іноді я зачитуюся цими книжками так, що зовсім забуваю про уроки, вона вперто продовжує поповнювати мою бібліотечку. І мені почало здаватися, що мама все ж таки вірить в мою зірку. Вірить, що стану капітаном, а можливо, й досягну Південного полюса. Сподіваюсь, до того часу, як я виросту, жодна жінка не встигне побувати там, здолавши Антарктиду пішки, на собаках або на лижах. (А що, коли там уже котрась побувала?! Жах! Обов'язково треба дізнатися!) Мама вірить у мою зірку, й усіляко підтримує мою мрію — ось про що я здогадуюся останнім часом!
Нарешті тітонька Алевтина вгамувалася і почалися мирні прощання. Мій Адмірале і тітонька Алевтина навіть зазирнули до моєї кімнати. Тітонька Алевтина поцілувала мене в чоло і чисто по-одеському "заспокоїла": "Не сердься на свою тітоньку, Женько. Через твою мрію з тебе ще стільки разів насміхатимугься, що всі мої кпини досить швидко забудуться". Потім вона, як завжди, запросила мене до себе в гості. Я ж, як завжди, запевнила, що обов'язково навідаюсь до них...