Якби мені якусь вірьовку подали або хоч жердину. Я б по ній...
— Є вірьовка, Сашко.— В голосі вчителя вже не було тривоги, навпаки, голос його звучав радісно й бадьоро.— На, прив'язуйся міцніше. Зараз ми тебе гуртом витягнемо.
— Подавайте вірьовку, прив'яжусь. Тільки я тут не сам. Зі мною ще їжачок.
— Який їжачок? — вкрай здивований запитав Федір Семенович.
— Звичайний, колючий,— відповів Сашко.
— Загорни його в сорочку чи в що-небудь і прив'язуйся...
За кілька хвилин Сашко стояв серед гурту піонерів. Який же він був не схожий на них своїм зовнішнім виглядом! Сорочечка пошматована, на обличчі темніли синці і плями крові. Але він не зважав на це. Блискаючи радісними і трохи зніяковілими очима, розповідав:
— Ох і находилися ж ми з Геною. За цим ось їжачком стежили та й заблудились.
Тваринка ніби зрозуміла, в чому її звинувачують, сердито фуркнула гострим носиком і згорнулася в клубочок.
— Еге ж, наробили клопоту,— докірливо похитав головою Федір Семенович.
10. ЗУСТРІЧ
Тим часом Марія Павлівна, Ярослав Никаноровичл піонери, що були з ними, обійшли всю свою ділянку катакомб і повернулися ні з чим на те саме місце, з якого розійшлися з Федором Семеновичем.
Жінка була втомлена, діти — пригнічені, а Ярослав Никанорович — просто знесилений від горя. Він сів, притулився спиною до каменю і дивився на далеке море, яке під вранішнім сонцем переливалося то живим сріблом, то янтарем, то малахітом. Бідолашному чоловікові було не до краси моря. Очі його були невидющі, нерухомі, мов неживі. Тільки губи ворушилися, беззвучно щось примовляючи.
— Що ж будемо робити далі? — нарешті тихо промовила Марія Павлівна.
Піонери зараз же оточили її жвавою юрбою. Одні пропонували дочекатися тут Федора Семеновича. Другі радили піти йому назустріч. А треті доводили, що найкраще — розділитися на дві групи і знову піти шукати хлопців.
Поки точилася ця суперечка, пролунав голос одного з піонерів :
— Ідуть, ідуть!..
Всі повернули голови на той голос. І справді побачили Федора Семеновича та його супутників, які виходили з темряви катакомб. Сашко йшов сам, тримаючи в руках Гениного картуза з їжачком, а знесиленого Гену хлопці підтримували під руки.
Ярослав Никанорович кинувся до нього.
— Геночко, що з тобою зробили! Хлопчик припав обличчям до батькових грудей. Тим часом Марія Іванівна окинула швидким поглядом Сашка, пригорнула до себе.
— Як же ти міг, Сашко?
На очах у неї блищали сльози. Сашко втішав її:
— Не треба, мамо. Я тобі все розкажу. Це зовсім, зовсім само сталося...
— Само! — раптом високим фальцетом верескнув Ярослав Никанорович, почувши останні Сашкові слова.— Потягти з собою слабенького хлопчика — само?.. Завести його в катакомби — само?.. Вимучити, покалічити — теж само?..
Голос його дедалі лютішав, а очі аж палали.
І тут сталося несподіване. Завжди тихий і покірний у всьому Гена раптом підняв до батька обличчя і перервав його лайку голосним вигуком:
— Не смійте!.. Не смійте кричати на Сашка... Він гарний! Я люблю Сашка!
Ярослав Никанорович оторопіло подивився на нього. Такого зухвальства він ще не чув від свого власного сина.
— За що ж ти його хвалиш? Ти тільки глянь на себе.
— Не треба, не треба кричати на Сашка! — не вгавав Гена, навіть не звернувши уваги на батькове запитання.— Сашко, чого ти мовчиш? Розкажи... розкажи їм...
— Нічого, потім все розкажете,— заговорив Федір Семенович.— А зараз додому. Після такої екскурсії Сашкові й Гені треба добре відпочити.
Вже всі були вирушили в дорогу, як Сашко несподівано вигукнув :
— А гадюка! Ми ж тут гадюку заховали!
— Яка ще гадюка? — здивовано підняв брови Федір Семенович, а Сашкова мати зупинила зляканий погляд на своєму синові.
Сашко метнувся до куща, розгорнув його і витяг звідти мертву довгу, гнучку гадюку.
— Це ми її з Геною вбили,— пояснив він.— В школу віддамо, Федоре Семеновичу. Чучело з неї зробимо у природничий кабінет. Правда ж?!
— Правда.
Федір Семенович довгим задумливим поглядом дивився на хлопчика. Його губи здригалися в добрій посмішці. Може, в цю хвилину він згадав своє дитинство.