Прислухайтеся до нього добре, бо його зробили українці в Україні. Якби він міг ще й говорити, він розказав би вам дуже багато.
Підхорунжими кожного дня будуть ці новаки, що сповнили якийсь добрий вчинок. На сьогодні назначуємо підхорунжим новака Юрка".
Та ніхто не знав, чому це так. Знав тільки братчик стійковий, знав сам Юрко. Знав, звичайно, і золоторогий баранчик. Та вони цього нікому не сказали!
1) Радянський Союз — так називають цю країну, що тепер під її пануванням находиться Україна. Це називається ніби союз вільних держав, але насправді вони всі під пануванням Росії, в важкій неволі.
2) Кинджал — ніж, що його вживали до боротьби.
3) Грузія — країна на південний схід від України, під горами Кавказу. Грузини славні своєю відвагою. Росіянам коштувало дуже багато зусиль, щоб покорити Грузію під своє панування.
4) Москва — місто, що колись було столицею московського князівства. Цар Петро І. переніс столицю до Петербургу та перезвав свою державу на Росію. Тепер Москва — столиця Радянського Союзу.
5) Литва — країна на північ від України. Колись, біля 500 років тому, Литва й Україна творили разом одно князівство, де панівна була українська мова. Тепер Литва теж належить до Радянського Союзу, хоч литовці завзято боролися проти цього.
6) Сибір — країна в північній Азії, здебільшого покрита лісами та дуже холодна. Туди Росія засилає за кару всіх тих, хто не хоче їй покоритися.
7) Артіль — спільна робітня, де працює разом багато майстрів одного звання. Більшовики творять такі артілі під примусом та за ставляють наших мистців творити те, що їм потрібно.
8) Комісарша — більшовики насилають своїх довірених людей у кожне місце, щоб ті слідкували, чи хто що не говорить чи не робить проти їх уряду. Таких людей називають комісарами.
9) Полонина — пасовище, покрите буйною травою на верхах гір. Так високо вже не ростуть дерева, тільки трави. Гуцули виганяють вівці на полонини Карпат, щоб вони паслися, бо трава на полонинах це добра паша для овець.
10) Колиба — хатка на полонині. Гуцули часто виганяють вівці на полонини на ціле літо та живуть там разом з ними. Щоб мати де ночувати та ховатися від негоди, будують колиби.
СИНІЙ М'ЯЧИК
Орко й Аня жили в Нью Иорку. Жили з мамою, з татом і з маленькою Рутою, що була така ще маленька, що з нею ледве можна було бавитися. Вона тількищо починала говорити.
Після вакацій батьки обіцяли Оркові й Ані, що підуть з ними на світову виставу, яка саме там відбувалася. І справді, в суботу ранком прийшла тітка Орися, щоб зо статися на весь день з Руткою, а вони всі четверо вибралися на виставу. Діти не могли діждатися підземки, а потім не могли діждатися тієї хвилини, коли висядуть з підземки на виставовій площі.
Пробули на виставі весь день, побачили там різні дива. А коли втомлені та раді наближалися до станції підземки, тато задержався біля чоловіка, що держав цілу китицю барвистих повітряних м'ячів. І спитав дітей, якої барви вони хочуть. Аня зараз закричала: — Голубу! Синю!
Орко, як звичайно Орко, мусів хотіти іншої, помаранчевої, але зрештою таки згодився на синю.
Приїхали додому. На вид м'ячика Рутка сплеснула долонями і закликала:
— Лялляля! (Бо все, що їй подобається, вона називає "ляля"). Але цієї "лялі" не дістала, тільки дістала великого лизака на патичку, а Орко з Анею взяли м'ячика у свою
кімнатку. Аня все ще держала судорожно в руці мотузок, що на ньому хитався так гарно синій м'ячик.
— Ти хіба будеш весь час держати його в руках?! — кепкував з неї Орко.
— Я... я не знаю... — зніяковіла Аня. — Він такий легкий, що якби його пустити з рук, зараз полетить вгору.
— Та полетить! Але в кімнаті вище стелі не підніметься, отже можеш спокійно пустити мотузок! — говорив Орко, бо він думає, що коли він старший, то все краще мусить знати.
Аня поволеньки й несміливо розтулила кулачок і м'ячик легенько та достойно піднявся вгору, аж під стелю.
Та в цю хвилину сталося нещастя. Тато нічого не знав, що діти пустили м'ячика. Ввійшов до кімнати, та ще й пристанув у відчинених дверях. З дверей повіяв у кімнату вітер, поколихав м'ячиком, а він поплив попід стелю та випурхнув надвір крізь відчинене вікно. Аня скрикнула, Орко вискочив вікном в город (щастя, що жили тільки на першому поверсі), а Аня хотіла також скакати за ним. Та тато не дозволив, і Аня вибігла на город дверми, як всі люди. Шуму наробили такого, аж мала Рута розплакалася вголос.
Та поки гибігли в город, побачили вже тільки малень-ку-малесеньку цяточку на синьому небі. Дерева в городі шуміли листям під вечірній вітер, а цяточка ставала все менша й менша, поки не зникла і вже не можна було її доглянути.
Орко став розказувати, як він ось-ось і був би ще схопив мотузок, як мотузок трохи не зачепився поміж гіллям груші перед вікном. Але таки Орко не зловив і мотузок не заплутався в гілля, і м'ячика таки не було.
Аня обливала цю втрату гіркими сльозами. Аж Орко змилосердився й обіцяв, що вийме гроші зі своєї "свинки", щоб купити Ані нового м'ячика. Навіть мала Рутка посумніла і повторяла за Анею: — Ма! Ма! — Це мало значити: — Нема!
Може б Орко справді був вийняв гроші із "свинки", якби не випадок. Так, це сталося третього ранку: мама виглянула з вікно, щоб впевнитися, чи не падатиме дощ. Бо тоді треба б було дати Оркові й Ані до школи дощеві плащики. Виглянула і закликала:
— Орку, Аню! Ваш м'ячик висить на дереві! Цього не треба було дітям двічі казати! Орко вискочив надвір, гублячи незашнурований ще черевик, Аня ще трохи і була б розлила молоко по всьому столі. Навіть тато вибіг з умивальні з милинням на лиці, бо саме голився.
Так, синій м'ячик висів справді на груші! Орко метнувся до сусідів, позичити драбини. І, як звичайно буває, дістав її аж у тих, що живуть найдальше. А коли вилазив на неї, трохи не полетів коміть головою, сковзнувшися зі щабля. Але таки розмотав мотузка та приніс м'ячика в хату. Аня хотіла брати на цей раз м'ячика зі собою у школу, щоб йому знов що злого не сталося. Ледве вмовили її, що коли прив'яже мотузок міцно до поруччя ліжка, то м'ячик сам ніяк не відв'яжеться. А через те все разом — трохи не спізнилися того дня до школи!
А як вони бігли зі школи додому! Але ні, м'ячик справді нікуди не втік, а ждав їх на своєму місці, прив'язаний до ліжка. Мала Рутка сиділа перед ним у своєму візочку та простягала рученята: — Ляля, ляля, дай! — лебеділа.
Аня намотала собі мотузок чотири рази на руку і ходила з ним на прохід так, як сусідка ходить зі своїм собачкою Жіжі. А коли сіла писати завдання, прив'язала мотузок до ніжки стола і м'ячик колихався весь час над нею в повітрі.
Коли діти клалися спати, взяли м'ячика до своєї кімнати. Впевнилися, що вікно замкнене, а тоді дозволили йому летіти під стелю. Він завис у кутку над шафкою з книжками.
Погасили світло. Аня щолиш покінчила вечірню молитву і плигнула на своє ліжечко, як Орко прошепотів:
— Аню, Аню, поглянь! Наш м'ячик світиться, неначе ліхтарик!
Аня оглянулася — і справді! М'ячик світився таким дивним синявим світелцем, неначе газове полум'я у мами на кухні. І світло це не стояло непорушно, а мерехтіло і хвилювало, неначе хвилі моря. Як довше вдивлялася Аня в м'ячик, то більше пригадувалися їй морські хвилі з білими пінистими гребенями. Цього року вона їх бачила на вакаціях над морем.
А поміж хвилями зарисовувався щораз виразніше великий білий корабель. Та й він зник, і тільки видно було, як наближалися та віддалялися крила білих рибалок. Далі й вони зникли, а на м'ячику клубочилися тільки білі, кучеряві хмари.
Діти сиділи тихо в ліжечках і не сміли ворухнутися. А тим часом море зовсім зникло, на м'ячику видно було тільки хмари, а час до часу заблисло крилате металеве тіло літака.
— Аню, та це він нам показує, де був та що бачив! — майже вигукнув Орко. — Все, що він бачив у дорозі, відбивається тепер у ньому!
А тимчасом на м'ячику видно було вже не лиш самі хмари. Незабаром стали появлятися вершки дерев, в далині заблисла ріка, а обабіч неї розкинулося якесь місто.
— Місто! Місто! — вигукнула на радощах Аня.
— Авжеж, що не село; тільки ти не кричи, а то як Рута пробудиться, буде нам, буде! — завважив шепотом Орко.
Аня поглянула на Рутине ліжечко, але там було зовсім тихо. Тому швидко знов задивилася у м'ячика. А там, над рікою, зачорніла якась висока постать, якийсь пам'ятник з хрестом в руках.
— Орку, це тільки пам'ятник Святому Володимирові в Києві! — переконувала вже шепотом Аня. — Я знаю з образків в українській читанці. Це ніяке інше місто, тільки сам Київ!
Орко не мав чого сперечатися. А тим часом у м'ячику відбивалися широкі вулиці, обсаджені на берегах деревами, відбивалися високі будівлі та церкви з золоченими банями.
— Такий малий — і був аж у Києві! — прошепотів сумно Орко. А тим часом м'ячик показував щораз виразніше двоє дітей, що йшли вулицею зі шкільними торбами на плечах.
— Дивися, Орку! Діти, такі, як і ми! Дівчинка має такі коси, як я... Ні, трошечки може довші... Орку, я чую, як вони говорять!
— Що ти там чуєш! — мусів передиратися Орко. Але скоро замовк. Справді, діти кликали: "М'ячик! М'ячик!" і простягали за ним руки. Та м'ячик мабуть і не втікав, бо зараз діти побачили на ньому дві ручки, а потім дівоче личко, та розплощений носик. Видно, дівчинка тулила до себе м'ячика.
— Бачиш, Улянко, він прилетів з якихось далеких країв! — чути було голос хлопця. — Якісь чужі діти гралися ним і необачно пустили в світ . ..
— Ох, якби ж вони знали, що ми — українські діти, як і вони! — зідхнула Аня. А хлопець на м'ячику говорив далі:
— Коли він прилетів із вільного світу, то може туди й повернутися. Давай, ми напишемо якусь вістку на ньому!
— Та кому ж ти, Славчику, напишеш? Хіба ти знаєш, кому він попаде в руки? — заклопоталося дівчатко.
— Байдуже кому, хоч і всьому світові, хоч і всім дітям, що не живуть, як ми, під московським пануванням...
І Аня з Орком добре бачили, як до поверхні м'ячика торкнулася крейда. Та в ту ж мить м'ячик сильно заколихався. І на ньому відбилося лице зі скісними очима, з червоною зіркою на синій шапці.
— Емведист!1) — прошипів Орко.
— Ви що, збираєтеся давати таємні вістки за границю ?! — прогудів із м'ячика голос. — Ви знаєте, що це зрада радянської батьківщини? — а далі чулися якісь такі слова, що ні Орко ні Аня їх ще ніколи не чули.