А тоді полетимо далі, може, хто інший у широкому світі нас прийме...
— Та нехай, співайте! Яка вже там ця ваша пісня може бути? — і пташки з Діброви повернулися хвостиками до наших пташок.
І заспівали чаєчки сумовито, аж за серце їх пісня хапала, аж сльози з очей витискала. І залящали соловейки, аж серце радувалося, аж хотілося сміятися-сміятися... І заслухалися пташки з Діброви.
Закінчили пісню наші пташки і вже збиралися відлітати, коли це заступив їм дорогу найзолотіший бажан з Діброви і промовив:
— Зачарували ви нас своєю піснею; такої ми зроду не чули! Справді, чудова мусить бути ваша земляУкраїна, коли в ній пташки так гарно співають! Коли
ласка ваша — залишайтеся з нами. Ми вам годити будемо, як зуміємо. Лишайтесь тут назавжди!
— Спасибіг за хліб та сіль! — відповіла найстарша чайка. — Залишимось у вас, та не надовго! Бо вже на яструба поганого буйний орел чатує і вб'є його, лукавого. Тоді нам треба буде чимдуж в Україну повертатися, нові гніздечка вити, наш рідний край піснею веселити ...
— Назавжди, назавжди, ми дуже просимо! — заскреготала синьобока сойка.
— Гляньте, у нас стільки товстих червачків, а що комах, а що насіння! А смачне воно яке!
— Дякуємо вам за добре слово, але коли покличе нас рідна земля, ми повинні будемо вернутися!
Зажурилися пташки з Діброви:
— Коли так, то хоч навчіть нас ваших пісень, поки ви ще з нами!
Залишилися в Діброві соловейки та чаєчки і вчили, все вчили їх наших пісень. Та не могли чужі пташки їх навчитися. Заважкі, загарні вони їм були...
Нічого робити — перестали пташки з Діброви вчитися. А тільки щовечора сідали всі тихо-тихесенько на гіллячках і слухали, як співали соловейки та чайки найкращі у світі пісні — українські пісні...
1) Дітройт — місто в Північній Америці, де дуже багато фабрик.
ЯК "ОЧАЙДУШКИ" ЗБИРАЛИ СВОЇ СКАРБИ
Старша сестра Талі, Оксана, належить до юнацького роя "Синички". І вже на кілька днів перед сходинами Талиного новацького роя, що називається "Очайдушки"1), Таля шептала всім "очайдушкам" на ушко, що на сходинах напевно буде якась несподіванка. Бо Таля сама бачила, як Христя, гурткова "Синичок", була щось два рази в її Оксанки. Щось приносила, щось показувала, про щось перешіптувалася з нею. А коли Таля схотіла знати, про що вони говорять, то Христя нараз замовкла. А Оксанка сказала:
— Талечко, ти ж іще маєш писати завдання на завтра, а ми тут таке говоримо, що не для тебе.
Таля пішла писати завдання, бо вона знала, що старшої сестрички треба слухати. Тільки розказала про це всім "Очайдушкам", бо їх рій — неначе одна маленька родина і тайн поміж ними немає. Тож усі вони нетерпеливо і дали четверга, коли то мали бути сходини.
В четвер Таля була на місці вже на пів години перед сходинами. Приходить у домівку, а тут уже зібрались майже всі новачки. Сяня та Уля сушать голову над загадками в найновішому "Готуйсь",2) Рая та Мотруся пригадують одна одній, як то було з тим боєм на Маківці3) (про це говорили вони на попередніх сходинах, і сестричка напевно буде про це питати), Таня та Ляля сидять над своїми вишивками. Хоч усі зайняті (сестричка казала, що новачка часу не марнує!), одначе дуже цікаві, що воно буде на сходинах?
Та ось побачили "очайдушки" на порозі сестричку і всі (такий їх звичай!) якнайскоріше поховалися. Хто куди: Сяня та Мотруся — під стіл, Таля та Рая — за шафу, Уля притулилася до стіни за вішаком на плащі, Ляля втекла під полички з книжками. Таня просто скочила за двері, що ними мала прийти сестричка.
Сестричка ввійшла, поклала свою торбу на стіл ("очайдушки" вже навіть із своїх схованок помітили, що торба щось дуже "надулася") і почала говорити, як звичайно:
Гей, ви, душки-очайдушки,
З зеленого бору,
Вибігайте, нехай з вами
Собі поговорю !
Це таке "очайдушківське замовлювання", і хто хоче, щоб "очайдушки" йому появилися, мусить це замовлення знати. А знає його власне лише сестричка!
Та за першим разом ще не вилазиться; це замовлення треба сказати аж тричі, як в усіх добрих казках водиться.
І справді, аж за третім разом у пустій, здавалося б, домівці, аж закишіло від "очайдушків". Появилися вони з-під стола, з-за шафи, з-під полички, з-за вішака, з-за дверей, взялися за руки кругом сестрички і заспівали:
А ми, душки-очайдушки,
Малі, невеличкі,
Ось прийшли ми на сходини
Усі до сестрички!
Тоді сестричка спитала:
А чи душки-очайдушки
Всі посходились до купки?
— Всі, всі! — закричали в один голос "очайдушки", бо хто ж би не прийшов, коли має бути несподіванка?!
А тоді сестричка знов спитала:
А ви, душки-очайдушки,
Чи чистенькі у вас ручки?
Всі показали свої руки. Руки у всіх були чисті, тільки Ляля мала на них сліди з чорнила.
— Чому ти рук не помила? — заклопоталася сестричка.
— Бо, бо прошу сестрички, коли я ішла на сходини, то мама вже пішла на роботу і поклала мило — я не знала де, а я не знала, де в мами сховане друге...
— Бачите, дівчатка, Лялі сталася така прикрість!
Ану, порадьте їй, що треба робити в такому випадку, щоб вона на другий раз знала і щоб ми всі знали!
— Піти та купити мило в крамниці! — порадила Таня.
— А коли я не мала грошей!
— Помити без мила!
— Я пробувала, але не пускало!
— А поглянути, поки ще мама не пішла, чи є мило, чи ні! — пригадала собі Таля.
— А бачите, — сказала сестричка, — треба завжди поглянути, поки мама не пішла, чи чого тобі в неї не треба. Тепер подякуй, Лялю, Талі за пораду!
— Дякую! — сказала Ляля, і в голосі чути було щось, ніби сльози. Вона подумала, що куди приємніше було на попередніх сходинах радити Уті, коли та прийшла в роздертій суконці. Ляля тоді їй порадила, як за шити. Це було куди краще, як слухати поради! І Ляля подумала, що відтепер вона завжди приходитиме на сходини з чистими руками.
Аж після цього всі, разом із сестричкою, поклали собі руки на рамена і проговорили:
А ми, душки-очайдушки,
Ми в чужині у чужій,
Всі готуємось служити
Україні дорогій!
Це так відкривалися кожні сходини, і щойно тоді сестричка сказала всім сісти. Для цього "очайдушки" мали справжні пеньки, що стояли, рівно поскладані, в кутку домівки. І сестричка почала:
— Ви ж знаєте, дівчатка, що ви — "очайдушки".
— Бачиш, зараз щось буде! — шепнула Мотруся Раї.
— Очайдушки живуть у підземних печерах, у глибоких — глибоких печерах в скалах, що входу до них ніхто й не знає, — продовжувала сестричка. — А знаєте, що вони мають у своїх печерах?
— Ні-і!
— А що таке!
— Просимо нам сказати!
— Вони там мають свої скарби. Знаєте, що це таке "скарби"?
— Я знаю! — вихопилася Рая. — Це такі ... ну, такі ... ну, я не знаю, як сказати!
Всі розсміялися.
— Може, хто інший знає?
— То, може, це якесь таке золото-срібло?
— Або перли-самоцвіти?
— Або щось таке гарне?
— Або дороге! — вгадували дівчатка одна за одною.
— Добре, добре, дівчатка, а що це значить: дороге?
— Таке, що багато грошей коштує! — поспішилася Таня.
— Але чи тільки таке?
— Ні...
Але ніхто не знав, що казати дальше.
— А ось, — допомагала сестричка, — ми кажемо "Україні дорогій". То що це значить?
— Що ми Україну дуже любимо! — озвалися всі хором, бо про це недавно говорилося, коли пояснювали клич "очайдушків".
— Бачите, скарби є не тільки такі, що їх можна здобути за гроші; є ще і скарби, які нічого не коштують, а вони нам все ж таки дуже дорогі. Та тепер, коли ви вже знаєте, що таке скарби, скажіть мені: чи ви, добрі очайдушки, хотіли б мати свої скарби?
— Так, так, так! Дуже хочемо!
— Коли так, то й добре, але знайте: очайдушкам ні хто тих скарбів не дарує. їх мусить кожний очайдушок сам собі здобути. Хочете їх собі здобути?
— Так, так!
—— Гарно. Ось я вам принесла і коробочки на ці скарби. — І сестричка сягнула рукою в торбу, а "очайдушки" аж горіли з цікавости. Сестричка вийняла з торби сім картоників, якось так дивно повирізуваних та розмальованих. Щось там поскладала, позакладала, і дивись! — з картоника зробилася коробка, і то не звичайна, а ніби моримушок, з червоною шапочкою в білі крапки.
— А тепер ось маєте! Кожна дістає такий картоник
і нехай кожна спробує скласти свою коробку!
Кому пішло гладко, а хто таки й добре намучився! Раї аж Мотруся помагала! Але вкінці сім коробок таки пишалося на столі.
— Ой, які гарні! Очайдушки мають моримушки!
— Ой, які чудові!
— А я знаю! Це "Синички" нам зробили! — не втерпіла Таля.
— Так, це я вам і хотіла сказати! Це "Синички" нам
зробили, і тому треба буде на сходини "Синичок" у суботу вислати делегацію від нашого роя з подякою.
— А що це "ледеґація"?
— Делеґація — це посольство. Піде вас дві чи три і в імені роя подякує "Синичкам" за їх труд. Так годиться зробити!
— То ми всі підемо!
— Я піду!
— І я!
— І я!
— Ми всі хочемо йти в ле... делегації!
— Добре, можете всі піти! — згодилася сестричка.
— А тепер слухайте дальше! На чергові сходини кожна з вас принесе свою коробку, а в ній — свої скарби.
Тепер уже знаєте, що таке скарби, то можете про них постаратися! Тільки пам'ятайте: до самих сходин ніхто не сміє знати, що інші мають у коробках. Це — тайна кожної з вас, а ви ж знаєте, що новачка повинна вміти зберегти тайну.
— Знаємо!
— Добре. Отже тепер нехай кожний візьме свою коробку, а зараз будемо повторювати ті вправи, що їх має вивести наш рій на весняній ватрі.
І почалися вправи, опісля пісні, потім гри, як звичайно на сходинах. Не поминули і бою на Маківці. Алеж вони про нього "і так" знали!
Проминув тиждень. "Очайдушки" ходили з таємничими мінами. А Сяня таки не втерпіла і спитала Талю:
— А скажи мені, що ти маєш уже в коробці?
Але Таля відповіла поважно:
— Дещо вже маю, але це, на жаль, тайна, і побачиш аж на сходинах!
Важко було мовчати, бо "очайдушки" звикли нічого не таїти одна перед одною. Та коли сестричка сказала, то вже нема ради! Всі таки додержали тайни!
А вже на сходинах були всі на час, навіть трохи за-скоро. Правда, їх рій мав цього тижня чергувати і пильнувати чистоти в домівці, а "очайдушки" шурувати вміють, ого! Але все ж таки залишилося ще багато вільного часу, і вони з притаєним віддихом ждали приходу сестрички, дивилися на коробки своїх подруг і додумувалися, що там у них може бути?
Сестричка прийшла, і обряд відкриття сходин відбувся, як звичайно.