В місті на нього чекала страта.
Та зосталося ще одне важливе запитання, і Ярош на нього таки наважився.
– Марен, хто поранив твою названу сестру, яку люди називають Матір'ю?
– А ти ще сам не зрозумів, Соколе? – у темних очах ховався усміх, було видно, що давня чекала на це запитання. – Її поранив той, хто і тобі лютий ворог. Це його чари розбудили ніч, а ще заклик, підкріплений чарівництвом і сумом знятої з неба зірки. Імперський чаклун скликав нащадків стародавніх народів, й усі давні чули його голос. Твій ворог не міг не відповісти на таке зухвальство. Чаклун ризикнув своїм життям, і програв, бо йому ніхто не повірив і ніхто не прийшов. А тих, хто програє, страчують, – вона підвелася. – Спи, капітане, відпочивай до ранку, до світання зовсім мало зосталося. Хоча навряд після таких розмов сни солодкі і безтурботні...
Степ зникав, обертаючись сном без сновидінь.
Ярош Сокіл залишив корабель, коли почало розвиднюватись, але світанкова імла поки могла сховати самотню шлюпку, яка причалила до берега.
Якщо завтра вночі він не повернеться, команда згадає піратські звичаї і продовжить шлях без нього. Але в Яроша були справи у цьому порту: він мав знайти ту, в чиїх очах хвилюється море не менше, ніж у його власних. Пірат знав напевно: якщо вона відмовиться слідувати за ним, карта не осяється примарним чарівним світлом.
Місто ще спало, тільки на піску дівчинка бавилася із солом'яними ляльками. Дитина втекла від рідних, щоб погратися на самоті і, певне, так втікати для неї було звичним... Ярош мимоволі замилувався, з якою ніжністю дівчинка ставиться до своїх простих іграшок.
Блакитноока білява дитина теж подивилася на нього. Сама схожа на ляльку, дорогу, королівську... Глибокий погляд не приховував сум. Він просив, але не принижувався, він мріяв, але не безумно, – дівчинка вирішувала, що зробити, щоб здійснилося бажання.
– Твої ляльки такі... страшні, – Ярош сам не знав, нащо сказав це, але йому здалося, що на іграшках запеклася кров, чужа, мов спогади. – Як тебе звуть?
– Евеліна, – відповіла вона і, чомусь злякавшись, озирнулась, неначе боялася чиєїсь присутності. – Поліна. Я – Поліна.
– Чого ти боїшся, Поліно? – дівчинка була дивною, але темрява, що овіяла її крилом, причаровувала.
– А чого боїшся ти, капітане? – повернула запитання вона, та наче запитувала не Поліна, а та інша, Евеліна, владна і темна.
– Я не твій капітан... поки що. Поки ти не покинеш своїх ляльок, – не в ній, а у цих іграшках зачаївся морок.
– Вони не мої. Вони моєї старшої сестри. Евеліна мені їх подарувала...
Поліна дивилася йому в очі, вирішуючи, чого їй бажається більше, з чим вона ладна попрощатися.
– Я поки...
Ляльки підняли бунт. Солом'яна лисиця вчепилася лапами їй в ногу, не відпускаючи, а корівка, собака, кішка і дівча маленькими крочками швидко наближалися до пірата. Солома відливала металом, мов голки. Отруйні золоті голки життєдайного сонця.
– Не чіпайте його! – крикнула Поліна, та ляльки не слухались. – Ні!
Але Ярош уже бачив такі іграшки і знав, як їх здолати. Вітер від шаблі збив у польоті золоті голки. Шмаття соломи впало на пісок, а уривки суконьки солом'яного дівча відлетіли під ноги Поліни. Перерубані лезом, вони розплескали своє життя, і чаклунство пішло в землю.
– Я повернуся сюди ввечері. Проживи день без своїх ляльок, Поліно.
Глибокі очі дівчинки виправдовували його вчинок, та сльози за страченою живою пам'яттю були солонішими за море.
Ярош звірився з компасом, перш ніж обрати, в яку частину міста йти. Але стрілка довго коливалася, не одразу вказавши шлях.
Вулиця привела його в один з найбідніших кварталів. Іноді у гнилих халупах селиться щастя, обходячи десятою дорогою розкішні маєтки. Та не тут. У цьому торговому порту вулиці патрулювали солдати з міста зі звіриною душею, і тому на похмурих вузьких вуличках царювали бруд і розбій. І замість казок тут розповідали страшні історії про загибель, приниження і зради. Люди змагались у мистецтві оповіді, мов співці, мов давні казкарі, упиваючись жорстокістю своїх вигадок і спогадів.
Хіба міг тут залишитися хтось, чиє серце іще не зачерствіло від жахіть і байдужості? На кого вказував компас?..
– Повернися, дочко моя, повернися, – тихо тужила жебрачка, що забилася у просвіт між будинками. – Дочко моя, ти найсміливіша з усіх дочок Моря, ти найулюбленіша з усіх дочок Моря. Дочко моя...
– Що з тобою трапилося? Яке твоє горе, що ти його виплакати не можеш?
Ярош схилився над нею, прибрав брудне волосся з чола, яке прорізали глибокі зморшки, і побачив її очі, дивні, мінливі: жінка, що куталась у лахміття, не завжди просила милостиню, вона була з давнього народу, тільки забула себе.
– Твоя дочка любила море. Тоді вона мені сестра.
– Ти знаєш, де моя дочка? Коли вона повернеться? – жінка трохи підвелася, надія виплеснулась з її погляду, розфарбовуючи сірий світ бідного кварталу в бліді, але все ж кольори.
– Я не знаю. Твоє серце знає. І Море... Воно відповість, коли ти у нього запитаєш.
– Я боюся Моря, – налякано зізналася вона, відсуваючись від пірата, ніби він сам був втіленням Моря.
– Не треба боятися, – поряд із ними стояв чоловік із темно-каштановим волоссям, блищали золотом чотири зірки на шкіряній сумці листоноші, і на синьому вбранні в ґудзиках теж були викарбувані зірочки.
– Я бачив тебе уві сні, – Ярош став між ним і жінкою.
– Мене друзі Айланом називають. Так, ти мене бачив, коли тебе кликали на площу в столиці, де...
– Досить. Я вірю, що це ти, – урвав мову Айлана пірат. – То що з нею?
У дійсності Айлан був трохи старший, ніж у сновидінні, десь одного віку з учителем Костянтином. Чоловік присів поряд із жінкою.
– Зірки повертаються на втрачені шляхи, – тихо мовив Айлан, мов закляття. – Повернеться твій шлях і до тебе, давньої, як Море. Якщо ти згадаєш, ким була, коли твоя дочка ще не бачила чужі кораблі.
...Дим і вогонь, і люди в сірій формі, що б'ють без розбору всіх, хто ще може рухатись. Люди без душі. І стріла, яка влучає в груди дівчини... Іншу, непритомну, тягнуть у човен...
Наче сама доля зійшла до них, пропонуючи допомогу. Доля часто говорить із Морем, і час став для них спільним, як і колір очей.
Жінка злякано дивилася на листоношу, та вона згадувала, тяжко згадувала задушений біль.
– Дай їй зброю, лише тоді вона стане такою, якою була, – запропонував Айлан, підіймаючись, і на згадку про вдячність за допомогу у страхітливому сні Ярош підкорився.
Щойно пальці жінки обхопили руків'я, її очі спалахнули, а пил злетів з одягу, вже не рваного і зовсім не сірого. Вона стала собою, та не людиною. Подобу нескореної войовниці чи давньої богині мала вона, майже безсмертної істоти, якій кортить полетіти до неба, щоб відшукати кривдників, а все інше байдуже.
– Тепер Море її прийме, – встиг сказати Ярош і відскочити: врятувала реакція.
– Мертвою прийме! – розсміявся сивий чаклун із безумними очима, заносячи для нового удару покручену палицю з головою чудовиська.
За ним стояв бездушний натовп, чиє єдине спільне бажання – вбивство, а єдине почуття – ненависть до всього живого і вільного. Ярош давно не бачив стількох порожньооких людей одночасно.
Сивий чаклун, чиє лице здавалося дуже знайомим, осміхнувся.
– І ви не підете звідси. Міністр Феофан заплатить золотом за кожного спійманого пірата. І вдвічі більше за кожного мертвого!
Ярош ухилився від удару покрученої палиці й упіймав на льоту шаблю, яку кинула йому давня войовниця. Метал проти мертвого дерева. Дерево відбивало удари краще леза: у дерево вірили більше.
Та лише пірат міг битися з чаклуном на рівних, а Ярош був справжнім піратським капітаном. Сокіл приловчився й перерубав палицю, ледь не вивернувши зап'ястя. Сивий чаклун позадкував, серед натовпу спалахнули очі. Нещодавно вже бачене обличчя – один з імперців, яких вони відпустили, коли допомогли Герді...
– Тікайте, сюди ідуть солдати! – крикнув чоловік.
Переможений сивий чаклун шмигонув між людьми, уламки його палиці уповзли в тіні будинків, обернувшись зміями. Сонце зайшло за хмару, і світ ще більше посірів.
– Пізно, – на дах хлипкої будівлі опустилася білокрила істота з людським обличчям. – Міністр Феофан бажає говорити з вами. Він запропонує вам вибір. Оберете правильний шлях – житимете.
Ярош скерував пістолет на білокрилого ворога.
– У цій подобі ти справжній, раднику Імператора? Чи Химера? Любиш, щоб тебе так називали? Спускайся, я вб'ю тебе, – в голосі Яроша клекотіла ненависть. – Ваші обіцянки брехливі. Тільки кров говорить зараз правду. Спускайся!
– Пізно, – задоволено повторила Химера, дивлячись крізь натовп на вулицю.
Люди розступилися, пропускаючи гурт солдатів у сірій формі на чолі з тим, хто мав право носити багатопроменеву рубінову зірку.
– Піратам заборонено перебувати у будь-якому з міст Імперії, – почав Феофан, але піратський капітан не дав йому договорити.
– Імперії належить лише одне місто! Не це...
– Імперії належать усі міста і землі, де ходять її гроші, – усміхнувся міністр. – Арештувати піратів.
– Убий його, Феофане, – тихо попрохав радник Імператора: його очима на піратського капітана дивилася сама смерть. – Нащо чекати? Убий його тут.
– Тільки кров говорить зараз правду, – передражнив Яроша міністр, не зваживши на слова білокрилого радника. – Хай його судить Суд Імперії. Щоб не було внадно піратам будити від спокою мирні міста нашої країни.
Чинити опір безглуздо. Їх троє проти десятків. І якби він був сам... Ярош кинув шаблю і пістолет на бруківку:
– Тут лише один пірат. Капітан Ярош Сокіл, – гордо і вільно відповів він, хоча на зап'ястках зімкнулися кайдани.
– Відберіть у пірата компас і карту, – нагадала Химера.
Солдати не зволікали з виконанням наказу, компас і карта дісталися Феофану.
Та поки всі дивилися на піратського капітана, давня войовниця закрила мерехтливим крилом Айлана, й вони обоє зникли.
Ярош Сокіл не повернеться на свій корабель до світання...