Час від часу таки відбувалися якісь рейди та облави – либонь, поліційна верхівка підтримувала таким чином бюджетне фінансування своїх титанічних зусиль. Спійманих на гарячому гравців реєстрували й відправляли на тиждень-другий виконувати громадські роботи. В такий спосіб, до речі, юний гравець збагатився неабияким досвідом догляду за дев'яностолітніми дідами в дожитку, видовбуючи з їхніх гузен лайно та рвучи від блювання власний шлунок. Але в Коростені було інакше…
Їх розсадили попід стінами гральної зали й наказали не розмовляти. Поліціянти стояли ледве не над кожним і цівки їхніх скорострілів погойдувалися прямо перед очима порушників законодавства. Гравців мали переписати й відправити до СІзо, а згодом винести вирок. Для Крепса це була б уже друга ходка й він волів опинитися будь-де, аби лишень не потрапити знову до ненависного дожитка.
– Крепс? – підійшов до нього якийсь у цивільному.
Крепс кивнув.
– Ходи за мною, вирячкуватику!
В дитинстві Крепс переніс хворобу очей і носив товсті лінзи. Його вивели надвір і впхнули до сявчі без поліційних ознак. Везли довгенько, панувала гнітюча ніч і Крепс уявлення не мав, чим це все закінчиться.
Закінчилося темною віллою, темним кабінетом у тій віллі й темною постаттю, що відверто не прагнула, щоб її розгледіли.
– Як же-як же, – бадьоро почала постать, походжаючи кімнатою, про що однозначно сигналізувала жарина її сигарети, – пам'ятаю твого батечка – перспективний був кадр, розглядалася ймовірність його підвищення… Не встояв… Не кожен встоїть, не кожен пройметься пафосом служіння… М-м-м, як там тебе зараз… Крепс, я не плутаю?
– Не плутаєте, – про всяк випадок чемно відповів Крепс.
– Як очі?
– В лінзах байдуже.
– Ти ж непогано вчився, подавав надії. Ось, – постать розгорнула посеред пітьми блакитну хустину активного аркуша, – історія Об'єднаної держави – п'ять, російська мова – п'ять, арифметика та основи точних наук – п'ять… Гени, то все кляті гени… На другу ходку пакуєшся?
Крепс щось промимрив.
– Та ти сідай! – постать і собі підійшла до столу, сіла, затарабанила кінчиками пальців об стільницю й ураз заговорила зовсім іншим – сухим, жорстким, наче бляха, голосом, Крепс аж зіщулився.
– Держава має знати, що робиться на її задвірках! За другим ходарем на курортні умови не розраховуй – вже я подбаю! Або… позамітаєш тижнів зо два вулиці для проформи й вийдеш. Отримаєш глоб – телегукатимеш з нього лише до мене, для тебе я Називний. Маю знати все, що робиться там, де ти буваєш. Якісь події, великі виграші, свіжі люди в системі, іноземці – доповідай про все. Вряди-годи даватиму завдання, нескладні – виконуватимеш. Закомизишся – знищу, брехатимеш – знищу. Працюватимеш як належить – дозволю грати, скільки влізе! Може, щось із запропонованого суперечить твоїм моральним принципам? – Називний знову перейшов на приятельський тон.
Крепсу пересохло в горлі тож він лише заперечливо мотав головою. Виразно – аби було видно в темряві…
Вони ще спали – кожне на своєму вузесенькому лежаку, коли в двері постукали – сусідка скаржилася, що в дитини температура, просила оцту. Ханька відчинила – замість сусідки до кімнати ввалилося троє дужих дядьків, згребли квартиранта в оберемок, витягли надвір і запхнули до громіздкого чорного повоза. Одягався Крепс, поки їхали.
– Де твій глоб? – спитав Називний, він був енергійним і самовпевненим.
– Заклав! – Крепс давно вже не був переляканим молодиком і дивився на Називного без страху.
– То інвентарна річ, скільки тебе просив…
– Велике лихо, виграю – куплю новий!
– Боюся, що скоро грати не зможеш – поїдеш у Куряву.
– За що? Я боюся пустелі!
– От і перетвориш її на квітучий сад!
6
Вони
Гвинтокрил Щасного зробив коло над Києвом і завернув у бік Гостомеля, де знаходився Центр спецпідготовки КБУ.
– Занепадає столиця! – споглядав Неон Вакулович похмурі, припорошені чорним київські хмарочоси, одноруку Батьківщину-матір зі щитом (рука з мечем упала, вбивши якогось волоцюгу ще років шість тому), ледь помітну струмину Дніпра, що зовсім губилася в землі за Конча-Заспою. – Та хіба тільки столиця! Подивися правді у вічі, Вакуловичу – хіба не занепадає ціла країна, хіба не розтягує її залишки купка придворних казнокрадів за цілковитої твоєї, до речі, бездіяльності? Хіба цього ти прагнув, руйнуючи Верховну Раду та встановлюючи на її руїні жовто-синє знамено?
Де ж причина занепаду? В опустелюванні, на що завчено кивають наші розтовстілі від казенних харчів владці? Брехня – варто лишень глянути, як успішно протистоять кліматичним змінам сусіди на заході! Дивина – громадяни, про яких дбає держава, живуть усе гірше, розбігаються зі збіднілої країни світ за очі, натомість пустельні самосели, про яких не дбає ніхто, живуть усе краще, міцніють та розвиваються!
Швидкість руху каравану визначається швидкістю найповільнішого верблюда, надто якщо цей верблюд – чоловий. І лише своєчасно замінивши лінюха та надавши державному караванові прискорення, можна спинити гниття і розпочати врешті-решт рішучі й перспективні реформи, яких уже втомився чекати наш терплячий народ! Пустеля – ось локомотив, який витягне Україну з прірви! Не боротися з самоселами а, переймаючи їхній досвід, повертатися в Куряву, впроваджувати нові технології, використовувати переваги сухого клімату! Але для початку потенціал пустелі треба використати саме для заміни "верблюда". Власне, опертися більше ні на кого!
Троє відібраних агентів виструнчилися перед головою, на що Неон Вакулович невдоволено махнув рукою:
– Чого посхоплювалися – вживайтеся в ролі неблагонадійних!
У присутності начальства "вживатися" виходило не дуже, в кабінеті керівника центру відчувалося зайве напруження, Щасного це дратувало.
– Це краще з усього, що маємо? – в'їдливо поцікавився він у господаря кімнати.
– Агенти-відмінники! Готувалися для роботи в гарячих точках – у рамках союзного фінансування!
– Та в них на скронях спецшкола виголена! Ну добре, працюватимемо з тими, хто є. Отже, – Неон Вакулович звернувся вже безпосередньо до агентів, тренованих молодиків з бляклими очима. – Відомо, що переважну частину України займає пустеля. Формально вона безлюдна, оскільки все населення опустелених регіонів було евакуйоване до місць, придатних для життя. Насправді ж у пустелі незаконно проживають тисячі осіб – точної цифри ми не знаємо, чим вони там займаються – ми не знаємо, чи становлять загрозу для конституційного ладу – не знаємо. А повинні знати, і ці відомості маєте здобути для нас ви. Значну, якщо не переважну частину самоселів, складає неблагонадійний контингент із усіляких утікачів, злодіїв та авантюристів. Ви мусите стати ними – влитися до ватаг пустельників, увійти в довіру, стати нашими очима й вухами. І забезпечити державу вичерпною інформацією. Відсьогодні ви не агенти КБУ, а пройдисвіти на прізвиська, – Неон Вакулович перехопив у керівника центру актив, зазирнув, – Карий, Сивий і Буланий. Легенди ви, сподіваюсь, вивчили. Вас виведуть на проводирів, а далі – знаєте, як діяти. Мікроглоби у ваших вушних раковинах виконані з композитів – випадково виявити їх неможливо. Перших донесень чекатиму одразу після прибуття на місця. Товариші! – агенти знову виструнчилися. – Служити Батьківщині – то є велика честь, і Батьківщина гідно оцінить вашу відповідальну місію!
– Служимо Союзній державі! – завчено гарикнули Карий, Сивий і Буланий.
Соловій
"Симпат! Батько Сміх поїхав далі підбивати пустельників на спротив хаптагерам, а ми з мамою господарюємо. Клопоту додалося, та я знаходжу час думати про тебе". Випадково Соловій відкрив, що писати Волі листи для нього значно простіше – так хлопець не губився, не затинався на півслові, не ніяковів і ця свобода приносила насолоду.
"Симпат, Соловійчику! Гадаю – не варто відкрито писати про Батькові плани. Глобальний зв'язок хоч і захищений, та обачність не завадить. Ти мене здивував, я гадала – Соловій марить лише своєю любою пустелею!"
"Про втаємничення я й не подумав. А про пустелю… Марить – це ти гарно сказала. Тільки ж мариш пустелею, а раптом виявляється, що це не пустеля, а Воля. Справді – у вас багато спільного, недаремно ваші імена: Пустеля і Воля – вважай, синоніми! Іще додати трохи Сальви й портрет моєї знайомої дівчини готовий! Ні, чому трохи? Сальва – ось якою хотів би я бачити тебе завжди. Квітковою, яскравою, лишень не такою бігучою. Мій ідеал: Воля – це Сальва, яка ніколи не закінчується!"
"А на мене Сальва нагонить чомусь сум. Гадаю, саме отією бігучістю. Сальва минула, що рік минув, далі – лише нескінченна курява".
"Бігучість Сальви нагадує про плин часу. На жаль ніщо не вічне, тому серед швидкоплинності життя слід виокремлювати справді важливі речі. От я зустрів тебе – і це для мене дуже важливе – вважай найважливіше з усього, що було досі. Якби я дивився тобі у вічі – не посмів би цього сказати, а так – смію".
"Слова – теж дуже важлива річ. Не варто жбурлятися ними просто так, не думаючи".
"Не думаючи? Я тільки й роблю, що думаю! Про тебе. Звісно, кволенький Соловій навряд чи зацікавить дівчину".
"Дурненький ти, а не кволенький! Та годі цих самокопань, прошу, давай про щось інше. Хворий нан приходив до тями, ненадовго щоправда. Батько Еней намагався його допитати, та той не міг згадати навіть власного імені. Я допомагаю Світлій коло недужого".
"Може прикидається? Це таки розбійник".
"Не думаю. Він справді ледь живий, Світла казала, що дивом урятувався – організм втратив дуже багато вологи. Лічиця вколола йому снодійне – аби набирався сил".
"Чому скрізь, де з'являється людина, з'являється зло? Була пустеля – чиста й незаймана, а ось прийшли люди й почали робити її жорстокою".
"Може, зло просто дрімало під порохом? Адже люди вже колись тут жили. Дід навіть розказував, як їздив малим до… місто з такою смішною назвою… Згадала – Крутий Ріг! Чи може кривий… Дід багато мені розказував".
"Це, вважай, нічого не змінює – прийшли люди й збудили зло. Я люблю близьких мені людей і ладен віддати за них життя. І ти входиш до того переліку. Але люди в масі – народ, цивілізація, більшість із них не заслуговує моєї любові. Ні – просто любові, любові взагалі".
"Дивно – ти любиш пустелю й не любиш людей, а от я байдужа до пустелі – мені було б цікавіше пожити в місті, а людей, більшість людей, я люблю".
"Тоді я тобі заздрю.