Це довго їм не вдавалося зробити, аж поки Остап не здогадався дати Петрові десять гривень, які той обіцяв, звісно, повернути і забув про свою обіцянку, як зазвичай, того ж таки дня.
Поки колеги виходили з офісу, щоб попрямувати до кав'ярні "У Наталі", знову виринув Петро Панасенко, ще більше п'яний. Як з'ясувалося, він уже встиг профітькати десятку, дану Остапом, ледве тримався на ногах, але нізащо не хотів покидати компанію, намагаючись стати учасником застілля. Знову ділову пропозицію подав Остап. Він шепнув, щоб усі розійшлися, а через десять хвилин зібрались "У Наталі". Так і зробили, й ідея спрацювала на відмінно.
Петро спочатку побіг за Романівим, потім у п'яній підсвідомості йому щось клацнуло, він зупинився, угледів далеко Остапа й кинувся за ним. Знову в мозку щось клац-клац – і вже він побіг через площу до Станіслава Богдановича. Панасенка зупинив якийсь знайомий, завів бесіду – і вже Петро забув і про Романіва, і про Остапа, і про Станіслава Богдановича. Якби він був тверезішим, то неодмінно здійснив би обхід навколишніх кнайп у пошуках компанії, але цього не сталося. Значить, Петро або випивав з іншими, або вже плентався п'яний додому.
Олексій укотре розповідав трагічно-смішну історію про мертвого і воскреслого художника Сосновського, а друзі не переставали сміятися. Того дня адвокат нічого не зумів зробити у своєму офісі, будучи психологічно надломленим. Горілка спочатку з міліціонерами, потім з колегами, які прийшли привітати його з днем народження, довершила справу, і Романів з жахом думав, із якими очима постане завтра перед клієнтами, як пояснить їм свій прогул.
Від сумних думок його відволік прихід цілком тверезого Івана Савки. Той впорався з номером, йому видалося, що витворив щось геніальне, особливо виставивши на кпини Януковича, а тепер надолужував згаяне. Остап, інтуїтивно відчуваючи настрій Савки, налив йому горілки у фужер від шампанського – "Штрафний!", — редактор під змучено-здивовано-іронічні погляди Олексія, Остапа та Станіслава Богдановича залпом осушив його, встигнувши привітати колегу з днем народження, причому явно спішив випити, так що Олексій навіть трохи образився. Через якусь мить Савка зрозумів свою помилку (в тому значенні, що випив забагато, а не те, що поспіхом привітав Романіва з днем народження), взявся посилено закушувати, ще не розуміючи, а, радше, інтуїтивно відчуваючи, що хміль розливається по всьому його тілу, але тут же допустився іншої помилки – перехиливши склянку пива, бо пересохло в роті – і вже жодна сила не могла зупинити його остаточне сп'яніння. Зрештою, у цьому стані він став на один щабель з колегами, а тому розмова потекла вільно й невимушено…
14
Петро Панасенко не міг нікуди зникнути, бо навіть закони фізики працювали на нього. Якщо він зникав із однієї кнайпи, то неодмінно виринав в іншій. Хіба ніч і забагато випитого алкоголю могли зупинити його. До ночі ще було далеко, алкоголь ще не по самі вінця заповнив його грішне тіло, а грошей уже не було. Могла статися катастрофа, бо якщо Петро не допивав належних йому бодай п'ятдесяти грамів горілки, то ставав агресивним, чіплявся до кожного зустрічного, за що неодноразово був битий, але майже ніколи не пам'ятав ким, хоча перед тим був винагороджений необхідною порцією алкоголю теж невідомими благодійниками.
Панасенко не хотів ставити на вуха весь Дрогослав — і в німому очікуванні дива самотній сидів за столиком в останньому барі, який залишився йому дорогою додому. "Капкан" — таку назву мала ця чудернацька кнайпа — виправдовував свою сутність на всі сто відсотків. Навіть тверезий, втрапивши до неї, справді вже самостійно не міг виборсатися з цього капкана. Бар, поважаючи клієнтів, працював до останнього відвідувача, а якщо зранку вже приходили перші відвідувачі нового дня, значить, працював цілодобово.
Петро розумів, що в "Капкані" наливають паршиву горілку, розведену не знати чим, так що наступного дня він змушений був вилежуватися, як після важкого бою, попиваючи пиво, мінеральну воду чи кефір. Але усвідомлення цього приходило саме наступного дня після пиятики, а не тоді, коли пив цю неякісну горілку в "Капкані".
Панасенко таки дочекався дива. Перед ним сів кремезний чоловік із сумними сірими очима. Петро, святим ділом, подумав, що його зараз будуть бити за невідомий йому особисто гріх. Та мало за що можна побити чоловіка, який без копійки в кишені сидить у кнайпі! Чолов'яга довго й незворушно дивився йому в очі й випробовував, здавалось, нервову систему Петра. Панасенко був готовий до всього, навіть до побиття, але на клітинному рівні в нього було закладено: не вступлюся звідси, поки не вип'ю бодай п'ятдесяти грамів горілки. А тому він так само зовні незворушно, а насправді з душевним трепетом дивився на сіроокого.
— Випити хочеш? — несподівано запитав той.
— Угу, — блискавично відреагував Петро, інтуїтивно відчуваючи, що чим швидше він видасть результат — позитивний чи негативний, немає значення, — тим є більшою ймовірність наближення до мети — споживання оковитої.
Чолов'яга зачекав хвильку, буцімто розмірковуючи про якісь глобальні світові проблеми, так що Петро застиг у нервовому напруженні, намагаючись навіть не кліпнути, аби не пропустити чогось важливого. Коли Панасенко почав було вже сумніватись у щирості намірів незнайомця, той рвучко підвівся і попрямував до стійки. Петро хотів побачити, що замовляє незнайомець, але за його широкою спиною цього не можна було зробити. Хоча він сидів близько до нього, але через гамір у барі та тихий голос сіроокого не міг почути, що ж той, власне, замовляє. Вроджена делікатність не дозволяла йому підвестись і глянути, що діється по ту сторону барикад, за якою тьотя Галя приймала замовлення у незнайомця. Ця делікатність зникала, коли Петро напивався по самі вінця, але тоді він мав виправдання: не пам'ятаю, що зі мною діялося. Тепер недостатність п'ятдесяти грамів алкоголю в організмі, що відділяло його від заповітної мети, змушувала його нервуватись, мовчки нарікати на тьотю Галю, яка занадто повільно, як видавалося Панасенкові, приймала замовлення у чолов'яги. Він ладен був випустити словесну чергу на адресу сіроокого, який заради якихось п'ятдесяти грамів мордує Петра.
Раптом Петро побачив, що тьотя Галя тикає пальцем у пляшки, пропонуючи незнайомцеві то "Столову", то "Хортицю", то ще якусь горілку. Панасенко не смів вірити, що мова йде не про якихось дріб'язкових п'ятдесят грамів, яких би йому, зрештою, вистачило цього вечора, а про справжню півлітру! Здається, він зараз міг заплющити очі, не вірячи у свій фарт, коли побачив, що незнайомець несе до їхнього столу справді півлітру "Союз-Віктана". Тепер Петро благоговійно дивився на свого мецената як на визволителя, пророка, месію, заради якого він був готовий на все.
— Ого! — Петрові очі випромінювали неземну радість. — Оце я й не знав, що мені таке чудо буде.
А коли сіроокий, поставивши пляшку і стакани на стіл, знову повернувся до тьоті Галі й приніс дві велетенські, мало не на цілу тарілку, котлети, салати з капусти та цибулі, десь із півбуханки нарізаного хліба і два стакани томатного соку, Панасенко був, здається, вже на сьомому небі.
— Мені би пива ще. – Панасенко сам здивувався власній нахабності. Незнайомець нічого не сказав, крутнувся і приніс Петрові гальбу пива.
— А я справді відчував, що щось незвичне трапиться зі мною сьогодні, — з поглядом наївної дитини промовив Петро. — Це ж треба потрапити на таку поважну людину і заробити в неї таку багату вечерю!
Незнайомець, здавалося, зовсім не реагував на все, що говорить Петро. В іншій ситуації це би збентежило Панасенка, принаймні змусило би його замислитись, адже, зрештою, не до стінки ж він говорить. Але незборима жага випити не дозволяла замислюватися над такими дрібницями. Чолов'яга, здається, розумів душевний стан Петра, а тому без зайвих слів скрутив карк корку пляшки й розлив горілку по стаканах.
— За що п'єм? — знову дитячо-наївно запитав Петро.
— Ти віриш у Бога? — несподівано збив його словом сіроокий.
— Угу, — врятувався за своє улюблене слівце Панасенко, не зовсім розуміючи до чого це.
Незнайомець символічно у повітрі чокнувся з Панасенком, і вони випили по першій. Так само жестом сіроокий запропонував Петрові закусувати. Той намагався дати своєму благодійнику більшу котлету, але той заперечив, і Панасенко п'яно-спантеличено похитав головою: мовляв, не сподівався такої щирості.
Сіроокий випив трошки томатного соку, затягнувся цигаркою і ніби сам до себе, не бачачи Петра, почав говорити:
— Християнство як релігія виникло в першій половині першого століття нашої ери на Близькому Сході. Походить воно з релігії древніх жидів — юдаїзму. Протягом декількох віків юдаїзм формувався як монотеїстична релігія. Древні жиди вірили в існування єдиного Бога — Яхве, Єгову. В цьому була головна відмінність їхньої релігії від релігії більшості народів, які жили з ними по сусідству. Цим вони відрізнялись і від греків і римлян, у яких зберігались політеїстично-релігійні погляди.
Петро встиг упоратись майже з половиною котлети, але те, про що говорив незнайомець, направду зацікавило його. П'яний мозок, можливо, не вникав у суть сказаного, але незвичність ситуації, колоритна постать незнайомця, сам факт, що про високі матерії говорять у задрипаному "Капкані", змусили Петра припинити жувати, хоча, здається, окрім цієї пів-котлети він нічого за цілий день і не з'їв, перебиваючись кавою та цигарками. Він теж закурив, намагаючись зробити так, аби дим не йшов на сіроокого.
— Древні жиди вірували в те, що Яхве обрав їхній народ як єдиний, гідний божественного заступництва, а тому вони є обраним народом серед інших народів. — Незнайомець неквапно продовжував говорити, ніби читав лекцію, нехай і перед одним студентом, але найбільш тямущим. — Їм випали на долю великі біди, але Яхве не залишив їх без свого заступництва. Вони вірили в те, що незабаром станеться незвичне явище: до них зійде на землю посланець Яхве — Месія, Син Божий. Месія принесе жидам нове слово, відкриє їм Божественну істину, врятує їх від гріхів, а інші народи будуть жорстоко покарані за те, що не вірують.
— Угу, — вставив свої п'ять копійок Петро, що мало би означати його найвищу ступінь зацікавленості, але незнайомець витлумачив це по-своєму.