Живучи в Ґараґасі чи Бонґу, йому не раз доводилося доповнювати
свій харчовий раціон і собачим м'ясом, яке приносили йому тубільці. Але тепер на тому острові вже ніхто не живе. То німці під час останньої війни переселили їх усіх на суходіл до села Біл-Біл.
Ходимо по піскуватому березі, любуємося красою побережжя. В травні тріщать коники, десь на деревах кричать птахи. Проходячи повз хатки, побачили жінок, що з глини робили посуд.
Вертаємось до авта й їдемо оглядати нові місцевості. На дорозі часто зустрічаємо людей, зрідка вантажне авто, але двічі бачили хлопців, що їхали на роверах.
По дорозі заїжджаємо до села Сіар через великі пальмові ліси. Вздовж берега скрізь стоять хати, тут вони
Морський берег біля Маданіу. Фото ТІ. В.
чепурніші й більші, ніж в гірських околицях. Біля хат ходять кури, пси, ростуть великі дерева манґо, плоди яких достигають в листопаді. Але поміж хатами й тут немає тинів чи парканів. Біля деяких хат сушаться рибальські сіті.
На околиці Маданґу заїхали до друкарні, де виконують великі поліграфічні замовлення. На підприємстві працює з тридцять папуасів, а керують ними два білих. Один з них, шо має прізвище Яворський, американець польського походження. Вони нас гостинно прийняли. Пан Вакуленко, що сам працює на поліграфічному підприємстві, добре обізнаний з цим ділом, багато розпитував, домовлявся навіть про можливі замовлення. Впадала в очі дуже делікатно виконана праця. Друкують великі альбоми, мани, ілюстровані книжки. Подарували нам по гарному календареві альбомного формату з великими ілюатраціями і з підписами англійською мовою та піджен. Ці календарі друкувалися для 1977-го року.
Вертаючись до свого готелю, ми бачили, як папуаська молодь на майдані грала в футбол, але не той довгастий, що часто бачимо його в Австралії, а наш, європейський, круглий.
Коли ми йшли вечеряти, я звернув увагу, що нібито з моря летять досить великі птахи, але мов би з коротшими хвостами. Папуас, що саме ходив поблизу сказав, що то щодня надвечір прилітають з лісів чи з печер летючі собаки. Тут їх називають "флаїнґ фокс", тобто летючі лисиці. Я зупинився й спостерігав, як вони сідали на пальми, на високі дерева. Харчуються вони плодами лісів та садів.
Надвечір біля їдальні готелю розташувались кількох продавців різних мистецьких виробів. Вони розіклали свій крам просто на землі. Самі вони стояли або сиділи поруч. Ще кілька днів тому ми довідались від нашого провідника Ґері, що в Маданґу та Сіпіку роблять най-
кращі й найдешевші речі з різьби та інших виробів. Справді, тут були кращі й намиста, і решта краму. Невеличкі крокодили, медальйони чи прикраси, зроблені з кольористого й шліфованого насіння рослин, луки і стріли, навіть невеликі таци різного розміру й форми, виплетені з рогозу чи кунаю, своєрідні ніби телуми з людиноподібними обличчями теж вирізані з дерева.
Кожен турист вибирав і купував собі щось із цього добра як сувенір цієї соняшної країни.
Купивши й собі дещо, по вечері йду до нашої кімнати готелю. Але мого співмешканця пана Вакуленка, довго не було. Десь об одинадцятій ночі він прийшов до хати, коли я закінчив писати щоденник та збирався лягати спати.
— Де це поки бурлакували? — питаю.
— Та лишився з тими п'яницями . . .
— Що ж то за п'яниці?
— Та приїхали до бару кілька плянтаторів, — розповідає він, — випили по кілька шклянок пива, а тоді почалися розмови:
— Ну, як же тепер ваші справи? — питаю. —— Мабуть, доведеться вам скоро забиратися звідси, бо папуаси й самі зуміють господарювати на плянтаціях та провадити готелі?
— Та ще ні, — кажуть, — кілька років ще попрацюємо, а там видно буде.
— Скільки ж ви порцій випили? — запитав я пана Вакуменка.
— Дев'ять .. .
— То ви напевно втопили сьогодні в пиві свій бронхіт?
— О, напевно! — сказав він бадьорим і веселим тоном, що свідчило про його добрий настрій і кращий стан здоров'я.
Ми вже лаштувалися спати, як прийшов доктор Ясь-кевич, що ночував в іншій кімнаті. Ще в п'ятницю він знайшов у телефонній книжці одресу місцевої католицької місії, зокрема священика, прізвище якого йому нагадувало українське. Цей священик був місіонар, словак з походження, що прибув сюди кілька років тому з Америки. Доктор Яськевич розшукав його в Маданґу, познайомився, розповів йому про наш намір гайнути на побережжя Маклая і просив його найняти для нас трьох авто. Тільки оце увечорі він повернувся, принісши нам добру вістку, що все полагоджено, що завтра вранці під'їде крите вантажне авто і ми вирушимо в цю вимріяну мандрівку. За це ми заплатимо їм двадцять п'ять кіна. Більше того ,доктор Яськевич домовився, що з нами поїде ще й місцевий учитель-папуас, який знає дорогу і буде перекладачем в розмові з тубільним населенням.
Ця вістка відразу окрилила нас і вдихнула віру, що ми таки досягнемо своєї головної мети цієї подорожі. І це зробимо навіть без виповнення форм, без спеціяльно-го дозволу й оплати по сто долярів, як це належало за відвідин з науковою чи журналістичною метою. Було вже по дванадцятій, як ми полягали спати. Довелося мені взяти половину пігулки маґадону, щоб швидше заснути.
З БІОГРАФІЇ МИКЛУХИ-МАКЛАЯ
Багато людей серед нашої спільноти майже нічого не знають про життьовий шлях нашого науковця-мандрів-ника. Тому зупинимося на головніших моментах. Особливо мало було досі згадувано про його українське походження. Лише недавно київський вчений Олександер Іванченко, який двадцять років вивчав і досіджував життя й діяльність Миклухи-Маклая, опублікував у київській пресі кілька цінних розвідок на цю тему, які дають багатий матеріял про цю видатну постать.
З тих розвідок довідуємося, що пращур Миклухи-Маклая був курінним отаманом Запорізької Січі. Прізвище його було Охрім Макуха. А прадід Маклая, Степан Макуха, був сотником у козацькому війську. Він якраз і змінив своє прізвище на "благородніше". А сталося це через те, що той же Степан Макуха в 1772-му році при взятті Очакова, під час російсько-турецької війни, командував кінною сотнею і виявив "кмітливість і безприкладне геройство", за що дістав чин хорунжого й дворянство. Призвіще ж "Макуха" ніяк не звучало по-дво-рянському, а до того ж по-вуличному (на прізвисько) його звали "Махлай", що означало висловухий або недотепа. Тож тоді він і вирішив змінити його на "милозвучніше* — на Миклуха Маклай. Хоч і саме Миклуха фактично походить від імени Микола, то вже наш науковець вирішив ще змінити на Миклухо-Маклай, пишучи його через риску. А сучасні наші українські вчені на рідних землях, забувши, що воно українського походження, переклали його з російської мови як чуже ім'я, пишучи Міклухо-Маклай, щоб теж звучало "ще благородніше ".
Отже батько Миколи Миклухи-Маклая, теж Микола, походив з Стародубського повіту на Чернігівщині. Старший батьків брат Маклая Григорій учився й товаришував з видатним письменником Миколою Гоголем, автором повісти "Тарас Бульба". В їх родині добре зберігалися перекази про пращура, прадіда та інших предків. Тож той дядько Маклая ,Григорій, розповідав Гоголеві про свого предка, Охріма Макуху, який разом з своїми трьома синами, Омельком, Назаром і Хомою, воював проти поляків за визволення України. Але одного разу трапилося так, що середульший, Назар, закохався в польську панночку і, зрадивши козаків, перейшов на польський бік, сховавшися в фортеці, яку обложили козаки. Осоромлені перед своїм товариством брати, Омель-ко та Хома, вирішили покарати брата-зрадндика ко-зецьким судом, викравши його з фортеці.
Вночі, пробравшися в фортецю, вони схопили його, зв'язали і поверталися вже назад. При виході наткнулись на польську варту. Виникла збройна сутичка. Кидаючись на поляків, Хома гукнув до Омелька, щоб той тікав геть, а він, Хома, затримає польських вартових. Омелькові, що ніс на спині зв'язаного Назара, пощастило втекти, а Хома загинув у нерівному бою. За зраду і смерть молодшого сина батько, Охрім, показар Назара смертю. Цей епізод і став основою для Миколи Гоголя в написанні повісти "Тарас Бульба".
З тої розвідки Іванченка видно, що рідня Маклаїв була патріотична. Батько Маклая, що працював на той час на будівництві Пстербурзько-Московської залізниці, а пізніше як інженер-капітан — начальником петербурзької залізничної станції, був знайомий з творчістю Тараса Шевченка, читав у рукописах поеми "Гайдама-ки", "Катерина", Кавказ", "Гамалія" і "Єретик". А коли почалось клопотання за звільнення Тараса Шевченка з заслання, він вислав нашому поетові сто п'ядесят крбованців. За це батька Маклая в 1856-му році звільнили з прці і мали судити, але довідка лікаря про те, що він був хворий на сухоти, врятувала його від суду.
З тих же архівних матеріялів, які зібрала сестра Мик-лухи-Маклая Ольга, видно, що і її брат-науковець любив Україну, писав статті в її обороні, але вони, на жаль, не збереглися. Відомі тільки назви: "Нотатки з приводу статті М. В. Гоголя "Погляди на складання Малоросії" і "Нотатки про природу російського гуманізму". Автор вислав їх до Росії, але вони там були знищені, як припускає дослідник, бо автор висловлював у них критику царської політики, виступаючи в обороні України. Народився Микола Миклуха-Маклай за відомостями австралійського автора Френка Ґрінопа, що користувався архівами нашого науковця-мандрівника, в Малині 1846 р. на Київщині, в маєтку своїх батьків; а за новішими радянськими джерелами — 17-го липня 1846-
го року, в Новгородсдькій губернії, куди його батько мусив переїхати з України на місце нової праці.
Освіту Миклуха-Маклай здобував в Петербурзькій гімназії та університеті, звідки його виключено за про-тирежимні погляди. Тоді йому було всього 17 років. Після цього він виїжджає до Німеччини і студіює спершу на філософському факультеті Гайдельберзького університету (1864 р.), а потім на медичних факультетах Ляйпціґського та Ієнського університетів. Останній закінчив у 1868-му році, коли йому було 22 роки. Там же працював асистентом Е. Геккеля і спеціялізувався переважно в галузі порівняльної анаомії тварин та на вивченні фавни моря. Уже під час перших мандрівок на Канарські острови, в Італію, на береги Чорного моря поруч з зоологічними дослідженнями провадив спостереження антропологічного й етнографічного характеру.
Пізніше Миклуха-Маклай здійснив десять мандрівок та виїздів до різних країн, як до Нової Гвінеї, Філіппін, Малакки, Австралії, Меланезії, Мікронезії.