и діждеться вона вечора? — заступає думка почуте. Звернені до неї слова закриваються хмарою, туманом і Дарочка не чує, що то говориться.
Чи діждеться вона вечора?
VI.
В полі біло, тихо, засніжено...
Старий Пилип Осташенко одягнув кожуха і вийшов на двір.
В тишу полів м'яко падав звук. Кругом було біло і незаймано. Все було вкрито пухким снігом, однаковим і на землі, і на покрівлях, і на цямрині та піддашках. Навіть дерева обросли білим пухом. Навіть стежки не було, навіть слід від гусей зразу ж застелявся.
Сніг падав спокійно, тихо, лагідно, замріяно...
Старий Пилип, не чуючи власного кроку, підійшов до воріт, що відділяли обійстя від саду й вели до шляху, і з зусиллям відчинив їх. Гуйджасало учепився за ним. Старий пішов у сад, обійшов кругом, постояв коло кожного дерева. Пригадував день і годину, як садив ці щепи, — і стало йому жалко покидатц цей світ.
А втім, може й гарно тихо відійти... у цей ранок, — пухнастий, спокійний, засніжений.
Імли зливали небо з землею, кругом була така безмежна, неозорна білість, святість.
Потім він пішов на дорогу, — невидною, але скільки раз сходженою стежкою. Як доходив до осокорів, — серце стиснулося, спинилося.
Ні, не йти вже йому в далеку путь. Піде вже, мабуть, у останню.
І знову стало йому шкода цієї садиби, де вкладено всю працю життя, де трудилися його руки. Дітям зостанеться. Стара доживатиме віка. Треба було б послати до Побійної за Донькою, до Розумниці за Наталкою, за Манілом... Мотря з Хросиною вже не приїдуть, — вони десь на Зеленому Клині. Симон також хіба прочитає в Києві листа, що тата вже нема.
А ще й Дарочки шкода. От і не встиг її за доброго чоловіка заміж дати, весілля справити. Ніде правди діти, той Петро золота дитина, Пелехи з хазяїв, — але куди ж було дитину віддавати, як Петрові доводиться ось три роки сал-датську муштру відбувати? Щоб там свекрусі годила?
Ще молода, хай подівує, а як судилося їм побратися...
Шкода йому було Дарочки. Хай ще коло матері посидить.
Отак вони поговорили із Матвієм Пелехом, як той закинув, що Петро хоче старостів заслати. А ще питався старий Матвій за придане. Ні, не буде ділити своїх п'ятнадцять десятин Пилип, от і оіни пішли в світ. Щоб так стягатися на той шматок землі та й знов його почикати на рушнички?
Що ж, як судилося Дарочці з Петром побратися, — в час добрий... Як вернеться із салдатів... Вже він того не побачить... Прийдеться попрощати та...
Ішов по пухкому снігу, ледве ноги згинав у колінах. Тяжко було дійти до хати. Здавалося, наче він сьогодні ішов цілий день, — так втомився.
Старий Пилип постояв біля хати, а Гуйджасало, що не відставав від. нього, лащився, обіймав лапами кожуха. Старий згадав, що ще не подивився до товару.
Молода теличка тужно заревла, мов заплакала, побачивши його. І знову стало жалко йому чогось.
Коні тоненько заіржали, почувши знайому ходу. І все те дихало ніби одним подихом з ним, було ніби частина його самого. Не тільки діти, онуки, а й це все, що мукало, іржало, кудкудакало, гавкало, мекекало, ґелґотало...
Постояв, кинув останній погляд на цей білий світ і пішов до хати.
Ліг горілиць і почав думати. Колись та прийдеться помирати. І вже того життя лишилося небагато, — може кілька годин. Чи не забув він чого сказати, чого зробити? Наче ні! Нікому нічого не винен, ніхто до нього жалю не має, нікого не скривдив, не обдурив. Душа весела і легко через це... помирати.
Старий Пилип не спав з досвіта, все думав, усе передумав.
Тепер він узяв чисту сорочку, наготовлену на смерть, помолився, вийняв з-за образа свічки і лежав спокійно.
Дивився, як у хаті тече звичайне життя, стара з Марією порається, Никодим із Даркою десь у стайні, — нащо їх завчасу...
Еге, вже нажився! Нічого й не боліло. Нічого й не треба. А може й на тім світі так біло та легко й святково буде, як сьогодні?
Думав Пилип про життя на тім світі, а може й відходив від життя цього...
А на дворі біло, тихо, засніжено. Сніжок замріяно, помалу-помалу опадав на землю.
VII.
Куди не глянеш — обрії, куди не сягнеш оком, — жита, пшениці квітнуть. Загубишся серед полів і йдеш, ідеш. Може так і до кінця землі дійдеш?
Сонце заливає блискучим своїм промінням усе, — аж очі мружиш. Над хвилястими пшеничними ланами здіймається безперестань мерехтливе повітря, воно мигтить, наче над вогнем. Наче хліба без вогню, без диму горять і не згорають. Квітують.
Десь на обріях стоять марева — неіснуючі хутори, села, ліси.
Сьогодні — Петра. Сьогодні в полі нікого нема, бо мавки ходять. Дітей хапають. Може й Дарка зустріла б якусь мавку? Може вона навмисне для цього вийшла в полеі — не шляхом, а стежкою. Загублена серед високих хлібів дійшла аж до берегів, де починаються Марієцькі городи.
Ой, темна нічка, петрівочка, Не виспалась Ганнуся дівочка...
Десь іздалека, з берега долітає тонкий дівочий верх.
Це вже близько й село. А чого вона туди піде? Мар'янка тепер не та, — як зустрінуться, то не мають чого говорити.' Пересілося їх приятелювання, Мар'янка що інше в голові вже має.
Тільки Дарочка, яка була, така й зосталася. Вже їй переступило за двадцять, — а вона наче спішилася на вікові підлітка і всіми своїми силами опирається бігові часу.
Вона не помічала, що збігали роки, їй вони були не одноманітні, бо в кожній порі вбачала свою красу, якесь чудо, — у білій зимі, у розквітлому літі, як ось тепер, у бурхливих весняних водах, у осінньому золотому вмиранні.
З чим би не зіткнулася Дарочка, її духовий зір вбачав оцю красу, чудо незвичайности. Без краси й чуда не приймала її душа дійсности, заперечувала.
Любила працю в полі, зимові хуртовини, дощ, — а по-давньому не відчувала смаку в хатній метушні. Там краси душа її не відчувала, там треба було забивати голову дрібницями і згубити наймилішу частину себе, — споглядаль-ну-чудовну.
Минуло три роки, як помер батько — тихою, спокійної? смертю людини, яка чесно й гідно пройшла свою трудову путь і прийняла благо вічного спочинку. Всіх благословив і попросив запалити свічку в руках.
Господарство перейняв Никодим. Весною ж почав ставити нову хату. Заощаджував на всьому, де тільки можна. Кожна копійка йшла в будівництво. Мама з Даркою зосталися жити в старій, Маніло служить десь на пошті, а Наталка давно вже заміж пішла.
Всі подруги й товаришки вже повиходили і найближча колега, Мар'янка також, — тільки не за Меркурія. Вже кожне лаштувало собі життя нове, — одна тільки Дарочка дівувала.
Троє засилало сватів, троє пішли ні з чим. Одному відмовила тому, що осоружний був їй, а другому тому, що занадто любила.
Аршин із шапкою засилав сватів. Як почула це Дарочка — в очах їй потемніло. Навіщо йти за нелюбого, — чи їй потрібен той заміж? Просилася в матері:
— Не віддавайте! Не піду!
— Доки ж будеш дівувати? До сивого волосу? Ти вже й так стара. Трьом сватачам гарбуза дала, — що ти собі думаєш?
Що думає Дарка? Посагів за нею нема, землі жодної. Батько, вмираючи, заповідав землю не ділити. Дочки мали по двадцять п'ять сорочок у скрині, — бо менше було сором мати, йдучи до чужої хати, — кілька убрань, справжніх коралів по три разки, та й по всьому.
Чи випадає такій бідній дівчині перебирати? Хоч би й гарна, хочби й з товстими чорними косами аж до п'ят.
Засипав старостів багатий удівець із двома дітьми.
— Чи підеш? — нерішучо питала мати.
Хоч крута була стара, а не наважувалася випхати доч-ку-мизинку абияк, аби з хати.
— Ні! — не вагаючись, відповіла Дарка.
— Та й так і будеш сивіти? А як я помру? При Никоди-мові житимеш?
Ох, і при Никодимові не хотілося! Чогось ставав Никодим щораз сварливіший, щораз скупіший, щораз твердіший. Рідко коли зажартуе, як колись бувало, а Марія — та із синяками часто ходить, заплакана.
А проте, не кається Дарочка, що й Петрові Пелехові дала одкоша. Непримирена й затята, Дарочка й досі не може забути тої кривди, яку Петро їй заподіяв.
Було б йому прислати старостів таки на Зелені свята, тільки три роки тому, коли вона, замаєна коханням, чекала в хаті, замаєній клечінням і осокою. І не дочекалася. Розважний, як старі батьки, обережний і розмірений, він міг втрачати кожен день і хвилину без неї, а вона без нього не могла.
Дарочка тоді була така, що нікого не слухала б, тільки власного свого серця. Запалилося воно тоді вогнем-пожежа-ми, не хотіла вона слухати старечих розрад. А він — міркував, вимірював, роздумував.
Так, бо вона дужче любила його, ніж він її!
Три роки згодом зустрілися, як вернувся з військової служби. У Мар'янки на весіллі. Хоч би йому що сталося, хоч би тінь туги за нею позначилася на його обличчі!
Не тужив він за нею, як вона за ним!
Був ще кращий, блискучіший. Стрункий такий став, у рухах меткий. А веселий, гомінкий, як і був, може ще гомінкіший. Він так і розсипав круг себе сміхи, дівчата так і липли до нього. І Дарочка не була ближча йому, ніж усі інші, вона це бачила добре.
Може Яринка Слухаївна й тоді вже була миліша йому, бо на другий день після того, як не вдалося сватання у Ос-ташенків, Петро заслав старостів до неї.
Кожен його веселий, усміхнений погляд на інших, на Яринку гострою стрілою впивався їй у серце. Якби це їй байдуже було! А йому байдуже було, до кого всміхатися. Він жартував, а її пекло вогнем кожне веселе, люб'язне його слово.
"Ну, певно, — думалося їй, — Ярина багатша, вона має п'ять десятин приданого. А Петро такий обачний..."
А навіщо ж він зводив її? Нащо ті ночі сріблясті були, ті поцілунки жагучі, нестямні? Щоб заронити в її серце отруту кохання — тоді розмірковувати, як у житті вигідніше повестися?
Але то велике нещастя впало на неї, як вона любить його більше, ніж він її!
І от тепер, на Петра, вона межи полів сама, лише з Богом, питає себе: "Чому так зробила?*
Інакше не могла. І тепер, через три роки, ще так би зробила. Кохання не $нає меж, перешкод. Кохання не може шукати вигод.
Або не треба нічого!
Тут у полях, лише з Богом, Дарка вірила, що якась незвичайна доля чекає її. І то не в заміжжі. Вона відчувала повів великого над собою. Недарма їй хочеться чогось такого незвичайного, небуденного.
Але весь уклад життя довкола був такий, що це загадково-гарне майбутнє могло бути тільки в заміжжі. А заму-жу, аби голову втелюи^ити, вона не приймала.
Вже давно забула вона своє дитяче захоплення "Сар-ґоловим дурилом". В