Розбурхався вітер — чи не на завтрашню негоду? Хоч небо сяяло тремтливими зірками, не кошлатилося хмарами.
В наметі затишно і тепло. Але Мікронові не спиться. Може, збентежили його звуки — кінець шворки від незашнурованого отвору намету віявся по вітру і раз у раз ляпав по туго напнутому брезенту. Хлопець не витримав і вистромив голову в непривітний морок, мить завагався, але змусив себе вилізти з намету.
Порив вітру враз охолодив тіло, зашелестів далі високою травою та кущами. Мікрон здригнувся, застебнув куртку, подививсь навкруги. Погляд привернула жевріюча цяточка — десь під попелом лишалась жарина, і вітер роздмухував її, а вона блимала, наче світляк. Хлопець зразу так і подумав, що то фосфорує жучок, та нараз збагнув — на тому місці їхнє вогнище.
Обережно намацуючи босими ногами зручне місце, він ступив кілька кроків до вогнища, присів навпочіпки і заходився роздушувати жарину патичком та загортати її глибше в попіл. Підводячись, він ненароком зиркнув у бік діброви, що виднілася краєчком од підніжжя горба, і відчув, наче хтось сипнув йому за комір жменю снігу. На чорному тлі неба чітко вимальовувалась постать вершника. Чи то й справді, чи привиділось Мікрону, кінь мав довгу гриву, її розвівав набік вітер. Це єдине, що відбилося в пам'яті хлопця. Вершника він не розгледів, бо все це тривало лише якусь мить, потім кінь крутнувся на місці і щез, наче сплив.
Мікрон протер очі, струснув головою, навіть ущипнув себе, але нічого вже більше не бачив.
Може, розбудити хлопців, діда Микиту? Нараз відмовився від цього заміру. II 1,0 він їм розкаже? Що йому приверзлася якась мара, привид? Наслухався дідових балачок увечері. Якби це Стьопа побачив
Летючого Козака, посміялись би, та й годі. Л Мікронові згадуватимуть довіку.
Але ж вій чув навіть ходу того коня. А може, не чув, а лише уявляє — раз кінь, значить, і тупіт має бути... Хлопець повернувся до намету, намацав своє місце біля теплого Стьопи, ненароком штовхнув його, влягаючись, і Стьопа замахав руками та промимрив: "Пусти, не дурій". "Певно, з Петром ще бореться",— всміхнувся Мікрон, та самому стало ніяково, подумав: хіба я не такий самий, хіба не такий же марновірний та вразливий?
* * *
— Мікроне,— скомандував уранці Роман,— ти сьогодні вартуєш Риску. Щоб і кроку нікуди не ступила. Повеземо в обід трави, вирядимо в село й її.
З дідом Микитою Риску саму одправляти не наважились. Вона все переінакшить, а як і правду розкаже, тільки зашкодить хлопцям.
Інший би заперечував, сперечався: чому, мовляв, я? Але Мікрон розумів — треба. І квит. І ніяких ремствувань.
За півгодини табір спорожнів. Тільки біля вогнища сидів похмурий, мов дощовий рапок, Мікрон.
Ніжно-рожеве сяйво осліпило Риску, коли вона, ще не зовсім прокинувшись, розплющила очі.
"Я ще сплю",— сплило їй на думку, і вона знову поринула у забуття. Потім зненацька, щоб налякати сон, розплющила вії. Але рожеве світло не зникло, воно наповнювало намет, робило все несправжнім.
"Що це?" — знов подумала, огледілась і зрозуміла, що полотно намету — рожеве, і сонячні промені, пробиваючи його, творять цю кольорову дивину.
Риска обережно підвела голову і через отвір намету побачила ніжно-салатову зелень високої стрункої берези, і сліпучу синь ріки, і тріпотливе листя топкого осокора.
Вона перевела погляд па себе. Які дивні руки в рожевому світлі. І взагалі, мабуть, я вся така гарна! От якби завжди жити в такому еясві! Наскільки все погарнішало б.
Рисці так хороше, так дивно, вона знову заплющує очі, і останній ранковий сон огортає її. І знову чарівна Гілея йде до неї легкою ходою, навіть трава не хилиться під ногами.
...Коли Риска прокинулась зовсім, її здивувала тиша в таборі: обережно визирнула з намету і побачила Мікрона біля згаслого вогнища. Він майстрував щось, місячи пальцями шмат чорної смоли, долонями старанно розкачував її, надаючи форму кульки.
Потім взяв лискучу капронову нитку, акуратно обв'язав нею кульку і розкрутив, наче перевіряючи на міцність.
Хлопець спочатку не помітив Риски, коли та вийшла з намету і тихенько сіла біля вогнища. А вловивши її погляд, став суворий та неприступний, як і личить вартовому.
— Чого тобі? — похмуро спитав, уклавши в ці слова все своє невдоволення долею і образу на це вперте дівчисько, котре мов реп'ях причепилося до них.
Риска відразу зрозуміла: Мікрон її вартує. Отже, їй нема на що розраховувати, треба своїми силами виплутатись. А для початку — будь-що завоювати Мік-ронове довір'я.
— Мені нічого,— сумирненько відповіла вона, подивилась Мікронові просто в очі, потім швиденько опустила їх долу.— Я б щось з'їла...— і знову довірливий відкритий погляд.
Мікрон і сам збирався запросити Риску до сніданку. Голос дівчини насторожив його. Риска — і раптом така покірність, лагідність! Це дуже дивно і незвичайно. Мікрон почав метикувати, що б то означало. Увага! Пильність! Це схоже на пастку. Свистати всіх нагору! Лисиця-Риска готує чергову каверзу. Вирішив нічим ие виявляти своєї настороженості. Не подавати знаку, що знає її, як облуплену. Ось хліб, помідори, шматок холодної риби з учорашньої юшки. Чай у казанку, ще гарячий. Розіслав чистого рушника, гарненько порозкладав усе на ньому.
— Прошу,— підкреслено ввічливо, а водночас рішуче запросив дівчинку.
Риска повільно відломлювала шматочки, неквапом, навіть задумливо, доносила їх до рота.
— Поки не повернуться хлопці, ти щоб не відходила від табору,— чемно пояснив Мікрон.— Трохи пізніше поможеш мені зварити обід.
І зручно вмостившись на пеньку, знову заходився майструвати.
Риска зітхнула, щоб Мікрон відчув усю несправедливість свого поводження, все її смирення. Поки снідала, уважно стежила за Мікроном.
— Андрійку, навіщо тобі ця кулька?
Мікрон перестав м'яти свою кульку. Вперше од Риски чув своє ім'я.
— Треба! — відрізав.
— Хіба можна так неґречно поводитись з ЯЇІН-ками?
Це вже щось несподіване. Риска, котра надокучила їм своїм шпигунством, котрої як вогню боялися в класі, ця шибайголова, яка вчора ледь-ледь не потонула, ця Риска — жіпка?
— Ха-ха-ха-ха-аха,— відлунювало аж од гаю.— Насмішила.
Риска змовчала. А коли Мікрон перестав сміятись, продовжувала.
— Може, я вам і набридаю,— вона знизала плечима: мовляв, хіба це може бути? — Але це не навмисне. І ти повинен бути зі мною чемним, ввічливим. Хіба я щось безглузде запитала в тебе?
— Ні,— похапцем відповів Мікрон, насправді почуваючи себе трохи присоромленим.
— От і добре!—помовчала і повторила запитання: — А навіщо тобі кулька?
Розмова явно входила в спокійне приятельське русло.
— Я ловлю нею волохатих павуків. Риска підсунулась до Мікрона.
— Ти їх досліджуєш?
— Ні. Я посилаю їх на бій! —прибираючи позу, промовив Мікрон.— Ці павуки терпіти не можуть один одного. І тепер ми влаштовуємо справжні бої павуків!
— А де ти їх знаходиш? — очі Риски світяться непідробною цікавістю.
— На леваді. Але там дрібні. А тут я знаю місце, таке місце! Павуки, як звірі.
— Андрійку, візьми мене з собою. Мікрон уважно глянув на Риску.
— Тобі заборонено відходити від наметів далі як на десять кроків.
— Хіба я ув'язнена? Я тільки повинна скрізь бути з тобою. Бо ти за мене відповідаєш. Зрозумів?
Мікрон скубнув себе за вухо.
— Між іншим, я можу тобі показати руїни дерев'яного палацу на острові,— розвивала наступ Риска.
— Якого ще палацу?
— Ви слухаєте тільки діда Микиту, то всього й не знаєте.— І таємничим голосом продовжувала: — Баба Лисючка розповідала, буцімто Летючий Козак збудував для своєї нареченої Гілеї величезний палац із самого тільки дерева, без ясодного гвіздка.
— Вигадки! — впевнено відрубав Мікрон.— Та ще й баби Лисючки! —додав спохмурніло.
— Ні, ні, Андрію. Не вигадки. Я можу показати тобі.
— Хіба ти знаєш, де вони?
— Знаю.
— Ходімо. Тільки хутко. Туди й назад — і за обід.
Риска з Мікроном мирно простували до протоки, пад якою височіло стрімке урвище. Вони продиралися крізь зелені хащі лози, обминали кам'янисті береги і знову потрапляли в хащі, юк доки широка смуга чистого сліпучо-білого супіску ие з'явилась перед ними.
— Отам угорі,— показала Риска на протилежний крутий берег протоки,— колись стояв дерев'яний палац.
— Я й сам збирався на ту гору.
Захекані і спітнілі, вони нарешті видерлись на верхівку гори.
— Як тут гарно! Подивись, Андрію!
Перед ними з одного боку відкривалась безмежна широчінь ріки, з другого — далеке село на високому березі. їхня Вигадка.
— Тепер ти знаєш, чому він будував палац саме тут? — пошепки спитала Риска.
— Ні,— Мікрон зовсім забув, що ніякого палацу чи його решток Риска ще й не показала.
— Місце ж яке гарне! Ось поглянь. Навіть я можу стати мавкою. Бачиш, які на мені шати, яка довга коса?
Але Мікрон уже розсердився. Ці Рисчині химери починали дратувати.
— Не придурюйся. Вже треба вертати, скоро обід.
Мікрон одвернувся, і все його спорядження задзвеніло, заскрипіло на ньому. На паску маленька сокира через плече — ліхтар у шкуратяній сітці, і в ній ще й плитки сухого спирту.
Він розчистив невеличку місцину в стіні урвища, вирубав до неї сходинки і почав готувати все для полювання на павуків.
Риска принишкла, сіла поруч і стежила за кожним рухом. Мікрон опустив чорну смоляну кульку в павукову нору. Потім легенько пошарпав за нитку і витяг. На рівній поверхні кульки видпілись темні ямкп, мов голкою наколені.
— Павук дома,— пояснив Мікрон.
І знову опускає кульку в темний отвір, смикає — дражнить павука. Нарешті витяг обережно, пе рвучко. Риска одсахпулась. Над норою з'явився огидний павучище, вій люто вхопився за кульку щелепами і ногами і пе міг відчепитись.
Мікрон з виглядом переможця опустив павука в скляну банку, патичком відколупав його від кульки і закрив кришечкою з отворами для повітря.
Він переможно глянув па Риску, але слова, як лій, загусли на його губах. У Риски таке перелякане, сполотніле обличчя, наче вона побачила щось пеймовір-но жахливе.
* * *
Ніхто не міг би закинути хлопцям, що збирання трав вони вигадали тільки про людське око. Поглянули б ви на них оце зараз. Розбрелися по околиці, мов чорногузи, нахиляючись, втупившись у плетиво стебел і листочків, вишукуючи знайомі і потрібні рослини. Набере кілька пучечків і несе до гурту, складає — всі зійдуться, вимогливо передивляться сорти, викинуть сумнівне, посперечаються, але залишать тільки те, в чому всі упевнені.