Саме тому Коля не піддався на Шурчин шантаж, а вирішив його прилякати — це може подіяти на цього розхлябаного ловеласа дієвіше — одного разу він уже йому морду бив.
Ні, сьогодні винятково несприятливий і нещасливий день, тож Коля-рибалка не мав уже сили орудувати пилкою, сокирою і молотком, поскладав інструмент і рушив з двору, ясна річ, наштовхнувшись на одну із жінок — була це котоподібна, себто Вадимова жінка, що йшла з котярою на грудях і обоє лагідненько собі муркали.
— Щось ти сьодні рано кинув роботу, — сказала жінка-кішка, чи жінка з кішкою.
— Не робиться, — показав зуби Коля. — Хочу на річку скакнути, сьогодні мені риба снилася.
— Жива чи мертва? — поцікавилася жінка-кішка.
— Жива, — сказав Коля-рибалка.
— Це поганий сон, — сказала жінка-кішка з котярою на грудях. — Мертва — то ще гірший, а жива тоже погано. Нє, це поганий сон...
— Через це мені й не працюється.
— На річку лучче не ходи, Коль, — сказала жінка-кішка, і Коля-рибалка раптом розширив на неї очі; була не така вже й молода, але ще цілком придатна.
— То може, ти мене до себе в гості покличеш? — спитав, стрільнувши бісиком, Коля.
— Отак уже й зразу, — засміялася жінка й пішла геть.
"Клюнула!" — захоплено й задоволено подумав Коля-рибалка і, обернувшись, промацав поглядом налиті литки й фігурний задок, що мирно коливався собі через двір.
Це поправило йому настрій, і Коля тут-таки вирішив: коли відпочине сам та й коли уляжеться пух цієї історії, можна буде спробувати кинути камінця в той городчик. Але до роботи сьогодні він повернутися не міг, зрештою, й плати сьогодні не братиме, тож вискочив із хвіртки Ластів’ячого гнізда і йому в очі, як величезна риба, радісно й заклично блиснула тисячею іскристих очей річка.
10
На щастя, Вася Равлик був сьогодні на другій зміні, отже, роздобути толь проблеми великої не буде; в одному тільки треба було остерегтися: чи не стежить за ним вулична нишпорка Людка. Загалом останнім часом Людка вела себе дивно: вже не моталася вулицею від однієї сусідки до іншої, не висиджувала на знаменитому камені з рябою Надькою, куцою Наталкою, Магаданшею чи таксистихою; її взагалі на вулиці стало ніби й непомітно, і Шурка Кукса був тим трохи стурбований, безпечніше-бо себе почуваєш, коли нишпорка на очах; коли ж ні, починаєш підозрювати, що вона знайшла якісь невідомі способи стеження, десь такі, як підзорна труба рябої Надьки. Але підзорної труби вночі він не боявся, а от що чекати від Людки конечно не знав. Тому вирішив цю проблему просто; вирішив сам до Людки зайти, тим більше, що вони були однокласники, і вже це давало йому таке право; скаже, мовляв, що зустрівся з тим і тим із їхніх однокласників, тим більше, що з одним із них він таки справді зустрівся. Отож Шурка зайшов у хвірточку, що вела в маленький засаджений квітами палісадничок і постукав у двері з облізлою фарбою. Людка була вдома, щойно повернулася з роботи, на Шурчин візит здивувалася, а по тому вони мило потеревенили про однокласників.
— Що це тебе на вулиці не видно? — спитав Шурка. — Не заслабла?
— Набридла мені та вулиця, — байдуже проказала Людка. — Шию тут дещо.
І справді, біля стола стояла швейна машинка для ніг, відкрита і з якоюсь тканиною, затисненою лапкою.
— Да, — філософічно сказав Шурка, — старі ми стаємо.
— Ти мо’, й стаєш, а я ні, — відрізала весело Людка. — І досі волам хвости крутиш?
— Нє, — сказав Шурка. — Вже буду устраюваться.
— А до Юльки стежечку топчеш?
— Ну, шо ти таке кажеш, Люд! — обурився Шурка. — Вона найняла мене двері їй уставить. Два дні я в неї робив — і все!
— А що це там гупає цілий день?
Питання Шурку ошелешило — чудасія! Людка не знає, що не він, а Коля-рибалка працює в Зозульки із Ластів’ячого гнізда. Ні, це щось незбагненне, та й ненормальне: Людка, котра знала, куди й для чого пробігла чиясь курка, не відала тепер такої простої речі.
— То Коля-рибалка їй сінці будує, — сказав Шурка і згадав Колині погрози. — Тоже найняла. Кугути, вони мають гроші.
У Людки спершу засвітилися очі, а тоді й погасли.
— Хай собі будує, — байдуже сказала. — Мені воно що!
"Чи вона не больна?" — подумав Шурка Кукса, виходячи від Людки. Зрештою, це його влаштовувало, хай трохи похворіє, поки він дістане того рулона толі, ну, і візьме сьогодні "наложну" плату, а що буде завтра, його мало цікавило. Був він із породи нетль, коли правда, що кожна людина має біологічну сув’язь із певною істотою живого світу: твариною, пташкою чи комахою. Адже недаремно стародавні люди мали свої тваринні чи пташині тотеми, та й прізвища їм такі давали: Вовк, Лисиця, Заєць, Тхір, Орел, Сокіл, Горобець, Синиця, Комар, Метелик; Шурка ж Кукса був істотою нічною, любив політати по довколишньому простору, а коли бачив якийсь вогник, кидався туди стрімголов, робив довкола запаморочливі піруети й сальто, п’янів, позбувався голови і часто припікав собі крильця. Потім од того помаленьку відходив, аж доки його знову не гнало на нічні зальоти чи польоти, і знову кидався сторч головою у темінь. Темінь його хвилювала, наливалася йому в груди, темінь його п’янила, місячне світло збуджувало, цвіркуновий спів надихав; пітьма наливала його силою й відчайдушністю, і все, що він чинив незаконне (ніколи в компанії, а завжди все сам) відбувалося з її благословення; Шурка залюбки ставав безпечною дитиною тьми; зрештою, й шкода, яку він чинив, була невелика, швидше бешкети, як злочинність.
Отож він пішов у зарості бульби чи, як її по-науковому звуть, земляної груші, або топінамбуру і приліг там, слухаючи покрики п’яниць у тих заростях і миле зумеріння комарів, які теж були нічними істотами і свого брата майже не кусали — його кров для них була більше отруйна, ніж поживна. Отож Шурка й заліг у заростях, щоб, одне, переконатися: Людка-таки не думає виходити зі свого двору на стеження, а друге, вичекати тієї хвилі, коли пожильці двору, де їх жило сто чи більше, перестануть ходити в туалет — вони, як тільки западала тьма, йшли туди, мов сновиди, одне за одним, монотонно, спокійно; відчиняли персональними гачками двері (туалетів біля садиби Васі Равлика стояло три), ховалися там, витримували паузу, а тоді й виходили; натомість приходили інші, а останньою йшла ще одна дитина тьми — Провізорка, груба, роздольна, люта на себе й цілий світ, просякнута наскрізь медичними запахами і така повільна в рухах, що нагадувала черепаху; отож та черепаха й завершувала цей вечірній похід, бо їй треба було сховатися в дерев’яній будці на довше; можливо, вона звідти ворожила на зорях, які зазирали в конуру крізь шпарини; після неї міг прибігти хтось загулялий, один чи два, і тоді наставала та містична тиша, коли все завмирає; коли сім’ї п’ють чай перед тим, як лягти в просторі чи вузькі ложа, коли виповзають із криївок черв’яки, їжаки й равлики, а кішки граційно виходять із домівок із уявно зав’язаними уявними бантами на шиї і ступають у зарошену траву, мов гранд-дами чи балерини.
Саме тоді Шурка Кукса перескочив притьма дорогу й проліз через дірку в город до Васі Равлика. Було тут цілком тихо; правда, щось затаєно шаруділо, ніби шепотіло, ніби зітхало, і Шурка Кукса невідь од чого відчув тихий острах, адже недаремно йому не хотілося сюди йти. Він обережно й нечутно ступав стежкою, дістався повітки, швидко розшукав там рулон толі, звалив його на плечі, а коли визирнув назовні, то побачив: місяць освітив яскраво садок Васі Равлика, посплітав тіні із мережним тріпотливим світлом і від того сад чарівно осяявся, затремтів, задихав, і Шурка Кукса відчув, як волосся в нього на голові починає ворушитися, бо саме там, під яблунею, на якій повісилася кілька років тому Равликова любаска, така собі Чортиця, біля якої й він сам трохи терся, — уздрів тепер світляну прозору, виткану із місячного проміння постать, і ця постать була з кошачою головою, в білій сукні та білих туфлях на високому підборі; вона стояла, ледь-ледь поколихуючися, розріджуючись чи знову згущуючись; Шурка міг би голову віддати на відсіч, що була то таки Чортиця.
У цей час за парканом із ревом промчали на мотоциклах рокери; тендітна прозора постать, виткана із місячного проміння, ніби розпалася від того реву на кілька площин; Шурка використав цей момент і кинувся через сад до дірки в пролазі, власне, у паркані, не покидаючи рулона толі, що ніби приріс йому до пліч; йому здавалося, що до нього протягуються світляні руки, готові от-от схопити його й зачавити і перемісити разом із рулоном у липку чорну масу; горло йому стисла судома, він упав навкарачки й поліз у пролаз, зчухрав собі з плеча рулона, але про нього не забув, тож звівся, знову кинув його на плече і чкурнув чимдуж туди, де у вікні сиділа печальна Місячна Зозулька з Ластів’ячого гнізда; можливо, вона сумувала, адже Коля-рибалка на сьогодні покинув її, як і будівництво сінців; а може, він до неї більше й не прийде, наситившись доволі; тоді треба буде знову стриміти у вікні, а коли б їй хтось сказав, що саме того вона й хоче, той би зовсім не розумів жіночої психології, бо ніхто із цих брутальний кнуриків, котрим тільки й хочеться, що потолочити гречану нивку, не знає про неї анічогісінько, нічого їм про неї не відомо, а тим більше про її сокровенну таємницю, адже її таємниця — це біль і смуток її, це намагання в цьому світі не засохнути, як билині, а зрости квіткою і щоб до тієї квітки обов’язково прилетіла бджола чи й джміль і щоб той джміль чи бджола забрали в неї солодощі її, бо коли ці солодощі не будуть забрані, то вони перетворяться в отруту. Це її бажання було вище нікчемних тілесних насолод, воно в ній розросталося, як зілля-мокрець, сплітаючи між собою стебла, чи як парость винограду, котра чіпляється за стінку вусиками й повзе-повзе угору, аби там десь, у невідомій височині, закріпитися надійніше за якийсь балкон чи ґратки, а по тому ловити площинками листків сонце, аби згодом відчути в собі народження великої таємниці. Саме для того вона будує й вимощує своє гніздо, і зовсім вона в цьому світі не зозулька, котра безтурботно підкидає свої яйця у чужі гнізда, хоча й користується, як зозулька, чужою працею. їй і самій це бридко, але іншого виходу вона не має, бо, як та ж таки зозуля, будувати сама собі гнізда не вміє — для цього їй конче треба помочі.