Старий товариш, він, значить, помітив, що з Іваном Семеновичем не все гаразд... Але ж що саме?— неприємно скривився Іван Семенович.— Справді, що ж сталося з ним, що вже й инші звертають на нього увагу?.. Ну, можливо, що став він нервовіший, як був раніше, перевтомився трохи... Так це ж природно: стільки років, мов та машина, день повз день... Та й кому яке до цього діло? Адже він, Іван Семенович, не чіпає нікого з них, так чому ж лізуть всі вони до нього з своїми турботами, порадами, розмовами...
— Чорт знає що!— вилаявся він уголос і неприязно подивився на Куницю.— Що це за комедія, зрештою!— визвіривсь він на того.— Вихопивсь мов Пилип з конопель! "Хворий"! "Друзі"! "Лікар"! Ти ще б істерики підпустив!
— Ва-аніку!— вражено протяг Куниця й захлинувся цигарковим димом.— Ва-аніку!— прохрипів він, заходячись гірким кашлем.— Ну от,— розвів руками,— от тобі й делікатна справа! Але ж ти не сердься, ти вислухай мене, Ваніку... А що Пилип з конопель — так це правда! Ну що ж, не вмію. Мені й Писаренко казав: "Ти ж дивись,— каже,— делікатненько все, з ігідготовочкою". Коли ж не вмію...
Він замовк і лагідно прихилився до Івана Семеновича. Той дививсь кудись крізь вікно й, здавалося, не чув Куницю, може, навіть забув про нього.
— Ех, Ваніку, друже ти мій і товаришу...— зітхнув той і присунувсь ще ближче.— Ти не сердься, а вислухай мене, ідіота... А що хвилююсь я й тебе схвилював, так люблю ж я тебе, Ваніку... І болить мені все це... Да-а... А справа, бра-тіку, зовсім, можна сказати, дурнична... їй-багу...
— А саме?—холодно спитав Іван Семенович.
— А от я її й викладу тобі своїми словами. Да-а... Справа в тім, Ваніку, що останніми часами ти що далі, то все гірше виглядаєш... Ти, може, цього й не помічаєш, а з боку воно видніше. Особливо нам, твоїм друзям, що люблять тебе й турбуються за тебе... А не турбуйся за тебе, так ти й пальцем не ворухнеш для себе... Ми тебе знаємо! Який ти відданий робітник тобто... Камінь, можна сказати. Але ж людина не машина, та й та, сам знаєш, ремонту потребує...
— Та ти простіше. По-вашому, я хворий, виходить?
— Не хворий, Ваніку, ні, а перевтомлений. Де ж пак, з сімнадцятого року й не присів, можна сказати. Революція, війни, тепер кілька років, мов та муха в окропі, крутишся... Ніяких сил не стане! От і треба, щоб ти поберіг себе, розумієш? Щоб відпочив тобто... А, Ваніку? Як ти гадаєш? Кинути все це на якийсь час: завод, нас, усе... Поїхати на село, наприклад... А? Або до моря... Хвилі там усякі, вітрила... А ти собі на пісочку горічерева...
— До моря?— стиха перепитав Іван Семенович і враз почув, як рве його кудись далеко звідси, від цієї кімнати, Куниці, від знайомих, розміряних днів, від людей...— До моря?— прошепотів він.— Да, до моря я поїхав би...
— От бачиш!— скрикнув Куниця.— А сердивсь на мене! Ех, ти... Ваніку!— ляснув він його по плечі.— Ну, а тепер конкретно. Відсувати справу нема чого, треба все це скоріше. Підемо ми з тобою до лікаря, розпитаєм, куди, що, як — і гайда. Ми, брате, вже й з лікарем умовилися, з самим най-відомішим професором! Да! Він сьогодні й чекатиме на тебе. Увечері, годині о восьмій... Гаразд?
— Гаразд,— кисло посміхнувся Іван Семенович.
VII
Надвечір, коли, лежачи в своїй кімнаті, стежив Іван Семенович, як тануть в сірих сутінках під стелею тоненькі струмочки цигаркового диму, прийшов Куниця. Просунувшись бочком у двері, він щільно їх причинив, мов боячись, що підслухає його хтось або підглядить, і навшпиньки підійшов до Івана Семеновича.
— Ти ще вдома?— чомусь пошепки зрадів він, немов не умовлялися вони, що Іван Семенович чекатиме на нього.— А я, Ваніку, навмисно раніше прийшов,— посидимо, поговоримо...
І, сівши на краєчок канапи, помовчав.
— У мене, можна сказати, проєктець є... До лікаря нам на восьму, отже, маємо,— зирнув він на годинника,— годині зо дві... Так ми з тобою трохи розважимось, а? По місті походимо, за пивком посидимо... Ти ж давно, мабуть, не гуляв, чи як там сказати... ну не ходив по місті без діла, так собі...
— Давно,— хотів пригадати Іван Семенович і не зміг: виходило, ніби ніколи не ходив він, гуляючи... Все поспішав у якихось справах, все біг заклопотано... Хіба що останні дні, після того вечора в опері...— неспокійно заворушився він на канапі.
Всякий раз, як течію звичних думок спиняли на мить згадки про все, що сталося з ним після того вечора, обгортало Івана Семеновича неприємне, йому самому незрозуміле почуття. Вдерлося йому в життя щось нове, складне, а головне — зовсім йому непотрібне, а що саме — хотів і боявся зрозуміти Іван Семенович. Ніби двоївся він тут, ніби сиділо в нім два Івани Семеновичі, різні, ба й ворожі. Один — урівноважений, той, звичайний, товариш Орловець, до якого всі і він сам звикли,— намагався зважити все, розплутати клубок цих останніх днів: слово по слову відновляв він у пам'яті зустрічі і розмови, брав на увагу кожний жест, всяку дрібницю, роздивлявся на себе самого пильно й іронічно — і, здавалось, уже доходив причини, уже міг покласти все в одне коротеньке й звичайне слово.,. І раптом виринав десь з-за першого другий Іван Семенович, розгублений і знесилений, лякався того, ще не сказаного слова — і плутав думки, згадки й слова, а рот кривив у болісну посмішку.
— Чого ж ти посміхаєшся?— відсунувсь від нього Куниця.— Тут, Ваніку, нічого смішного немає...— І враз додав веселіше: — А ти не журись! Ми ще погуляємо з тобою... От побуваєш десь на курорті, нерви підлікуєш, відпочинеш...
І, мабуть, не знаючи, що ще сказати, розстібав і застібав ґудзика на кургузім своїм піджаці.
— Да... мені б відпочити...— промріяв Іван Семенович і захвилювався, кидаючи гарячим шепотом: — Я таки хворий, мабуть, Кунице... Мабуть, хворий-таки... От, розумієш, треба мені тепер багато дечого передумати... Пережити... Взагалі, якось... збадьоритися... А не можу. Не можу, Кунице... Бо така в мені втома... така втома.-— не скінчив він і, скочивши з канапи, випроставсь перед Куницею.
— Отакої!— підвівся той.— Так що ж ти мовчав досі, йолоп ти першорядний! Скільки років — а хоч би слово тобі! Ну, та нічого, Ваніку! Це не страшне — це нерви.
І тюпцяв коло нього, подаючи важку, солдатським сукном криту бекешу.
Коли вийшли на ґанок, сутінки розливались подвір'ям, а разом з ними ширилася передвечірня м'яка зимова тиша. Високі будинки управського двору виростали з густих тіней при землі, й обриси їх танули вгорі, в сивім тумані, а ще вище над ними бовваніли подекуди гострі шпичаки заводських димарів, що ліниво зливали з хмарами руду киптяву диму.
Завод дихав стиха і глибоко, і здавалося — з кожним подихом його віє з-за будинку Управи ласкавим і спокійним теплом разом з пахощами заліза й вугілля.
Диким і неможливим видалося Іванові Семеновичу покинути, хоч би й на час, цю співучу махину, таку могутню, а й покірну, зрештою. За якусь невеличку мить, на протязі кількох кроків, силою коротеньких думок, безліччю спогадів майнули перед ним останні роки, повні боротьби з цим велетнем,— і такими дрібними, такими нікчемними здались йому всі його останні турботи, хвилювання, думки!.. Навіть смішно, що приймає він все це так близько до серця, все те, випадкове, що на якийсь тиждень-два замішалось в його життя.
Іван Семенович взяв Куницю під руку й, ступаючи рівно й пружно, говорив, як не хочеться йому розставатись з заводом та що піде він і на це, бо йому справді-таки треба трохи перепочити. Куниця з Писаренком добре придумали, що вирішили вигнати його в світ — нові місця, инші люди, все це заспокоїть його... А головне — люди... Він так знудьгувався за ними,— бо кого ж, зрештою, бачить він тепер? Небагатьох товаришів, от Куницю, наприклад, яких давно добре знає й з ким мало розмовляє, хіба що в справах, та кількох найближчих співробітників: інженер Звірятин, інженер Сквирський... І, посміхаючись, жваво розповідав Куниці про цих помічників своїх, про свої з ними — не кажучи, де — неслужбові зустрічі, розмови і, вже хвилюючись,— про кумедну філософію кожного з них та про те, як він, Іван Семенович, їх розуміє й до них ставиться... Та що завзятіше нападав на них, то все більше здавалося, що сам борониться; тратив певність, плутався в словах і кінець кінцем замовк, зніяковілий і розгублений.
Куниця мовчки посапував носом і якось скоса позирав инколи на Івана Семеновича.
По павзі промовив, немов вичитав:
— Людей шукати — незле, Ваніку. Людей шукати і можна, і треба. Та як шукатимеш таких, як і твої специ,— то наплюй... Не люди це, Ваніку, а людці". Так, шушера всяка... Недобитки. А що філософія їхня,— якось прогугнявив він презирливо,— так ціна їй відома. Це від ставки залежить. Відміни в них персональні та преміяльні, та навантаження, та тантьєму, та чорт його батька знає що,— а дай кожному карбованців по п'ятдесят на місяць — так, будь певен, иншої заспівають.
І, виплюнувши недокурка, перший поліз у трамвай.
"Всі вони такі,— подумав Іван Семенович, вражений спокійним презирством, що чулося йому в Куницинім голосі— І Куниця, і Звірятин, і цей довгоногий Сквирський, і инші... У кожного з них є щось своє, а головне — певність цього свого, певність своєї правди... Тим-то так легко й відмахуються вони від чужого..."
І що далі від передмістя ніс його гуркотливий вагон трамвая, то все тепліше обгортав його жаль на самого себе, що не вміє він так, як инші, просто й спокійно підійти до всякого нового факту чи явища, якось по-своєму зрозуміти його й оцінити... От і тепер, цей останній тиждень борсається він безпорадно в тих нових почуттях і думках, що насунули на нього, і не може сказати — навіть самому собі — що приймає він, що відкидає...
— Знаєш що, Ваніку,— таємничо звірив йому Куниця, коли замигтіли за намерзлими вікнами вагона огні великих центральних вулиць,— як маємо ми мерзнути, гуляючи на морозі, зайдім краще до пивнички... І затишок, і музика... А?
— Ходім,— покірно подався до виходу Іван Семенович.
— Товариська ти людина, Ваніку,— догнав його Куниця,— люблю я тебе за це — ніколи не відмовиш... А в пивниці ти, певне, давно був, коли й взагалі бував?
— Бував... Разів зо два, за непу...
— Мало, мало, Ваніку! Так і непу не побачиш... Взагалі відлюдно живеш, схимником...