Аж одного вечора сказала княгиня Уляна:
— Кличе мене вже Господь до себе! Ходіть, діти, до мене, хай поблагословлю вас.
І станула навколішки перед її постіллю доня її, княгиня Настуся, насилу сльози спинюючи, і станув навколішки князь Семен і маленький онук між ними, князенко Юрій.
І благословила їх княгиня:
— Хай вам, діточки мої милі, в усьому щастить, хай згода й любов царить між вами, хай Господь милосердний нагородить вас силою й здоров'ям та віком довгим.
А потім сказала:
— Так дуже хочеться мені спати. Навшпиньки вийшли всі зі спальні.
На другий день раненько, скоросвіт увійшла княгиня Настуся в неньчину спальню. Княгиня Уляна лежала тихо, одна рука звисла з постелі.
Княгиню Настусю холодний жар пройняв:
— Померли мама...
І підійшла до постелі. Торкнулася руки. Рука була ще тепла. Нараз княгиня Уляна поворухнулася кволо і звернулася лицем до княгині Настусі. На бліде, зхороване лице впало з вікна ранішнє проміння. Лице в княгині Уляни було усміхнене, мов сяяло щастям. Здавалося, хотіла щось промовити, та не могла.
Ще одне зітхання, останнє зітхання й княгині Уляни Мстислав-ської не стало. Княгиня Настуся заплющила очі покійній неньці й припала навколішки біля постелі й молилася. По молитві встала й пішла сповістити чоловіка про неньчину смерть.
— Як жили тихо, так тихо й відійшли,— сказав князь Семен.— Хай із Богом спочивають.
А княгиня Ганна не могла сліз спинити:
— Подруго моя щирая, що ж я без тебе робитонькиму на світі білому,— ридала.
Величаві похорони справили діти княгині Уляні. Похоронили її, як бажала собі, в замковій каплиці в Мстиславську біля домовини чоловіка князя Івана Мстиславського.
І знову пройшло чотири роки. Життя на Слуцькому замкові плило спокійно та тихо. Правда, кілька разів ходив князь Семен на воєнні походи зі своєю хоругвою, кілька разів виправляла княгиня Настуся дружину любого в похід на татар, на волохів, на москалів. І в тривозі дожидала княгиня повороту його. Та все щасливо й ціло вертав князь Семен із походів, зі славою воєнною.
Тільки в битві з москалями над рікою Ведрошею, на схід від Смоленська, трохи не попався в московський полон. Гаряча була битва. У князя Константина Острозького, гетьмана великого князівства литовського було всього чотири тисячі війська, а в московського воєводи Якова Захаринича сорок тисяч. Десять на одного! Захаринич, як побачив, яка мала сила в князя Константина, ударив на нього всією силою й оточив численними полками. Переміг литовсько-українські війська, хоч як вони хоробро билися, й узяв у полон самого князя Константина Острозького й знатніших його' полководців: Грицька Остика, Литавора Хребтовича, Миколу Глібовича й багато інших. Трохи й князь Семен Слуцьюій не попався в полон. Та вирятував його кінь бистроногий, що кинувся плавом у ріку й виніс князя з біди, з небезпеки.
Щасливий був князь Семен, щаслива княгиня Настуся. Юрчик виріс уже на гарного хлопця.
— Такого пильного та понятливого хлопця я вже давно.не мав,— говорив отець Гліб. Раділи батько й мати синком.
А тут нова радість завітала в слуцькі хороми. Року Божого 1500, як червона калина білим цвітом облилася, народилася князеві Семенові Слуцькому донечка. Олександрою охрестили її. Через край радів, через край щасливий був князь Семен, а щастячка княгині Настусі то й не змалювати, ні не описати. Вона весь свій свобідний час посвячувала тепер донечці. Було князь Семен і каже:
— Не мучся так, Настусечко, біля дитинки, чи ж нема няньки до неї.
Та княгиня Настуся:
7— Чи я мучуся? Коли б ти знав, коханий, як любо мені біля дитини, я при ній забуваю всю журу, мов наново молодію. І ніщо вже не говорив князь Семен.
І стала маленька білява Леся сонечком ясним для неньки, для батька, ба, й для Юрчика. Дуже він любив свою сестричку. Як на другому році Леся вже ходити бралася, то Юрчик нікрму не відступав, сам учив її ставити перші кроки, ходити вчив її.
А Леся вже змалечку якась задумлива вдалася.
— Як не дивно вийшло,— каже князь Семен раз до княгині Ганни,— Юрчик у маму свою вдався й виглядом і вдачею. А Леся в мене.
— Авжеж,—каже княгиня Ганна,— Леся зовсім у тебе вдалася. Вона загалом викапана княгиня Слуцька. А Юрчик, то вже вдача князів Мстиславських.
На це княгиня Настуся:
— Ні, не князів Мстиславських вдача в Юрчика, бо й у мене не їх вдача. Я вдалася в покійну ненечку. І в ненечки моєї, і у мене українська степова вдача. Такий і мій Юрчик.
Місяць травень пишається буйною красою. Княгиня Настуся й князь Семен у сад вийшли...
—Чи тямиш, чи згадуєш, кохана, як у таку саму чарівну днину, тому сімнадцять літ, як дівчата нам вінки вили, ми вдвійку в сад Мстиславського замку вийшли, чаром весни впиватися. Чи тямиш, як ти мені тоді казала: "Не в тому щастя, щоб завжди в розкошах і в дозвіллі жити! Саме чар і розкіш життя в поборюванні перепон, у боротьбі за краще. Коли б нам щастя приходило легко, то яке воно гарне й не було б, нудне та скучне стало б". А потім ще ти сказала, що щастя тому таке приманливе, бо його так мало в світі. Не знаю чому саме тепер пригадалися мені оті твої слова. І я чогось наче тривожуся за наше щастя.
— Весна й сад пригадали тобі їх,— сказала княгиня Настуся й задумалася.
— Тату, мамо! — понісся садом голос Юрчика.— Приїхав якийсь лицар. Пан Курдієвич каже, що це гонець від князя Михайла Глин-ського, має послання від нього до вас, таточку.
— Лист від князя Михайла Глинського,— зчудувався князь Семен, а по хвилі сказав,— він тепер гетьманом литовських військ на місце князя Константина Острозького, що тепер у московському полоні.
І подалися князь і княгиня в замкові хороми. Князь Семен велів впустити до себе гетьманського гінця. Увійшов молодий, гарний юнак і поклонився князеві й княгині та подав князеві послання.
— А це ви, пане Кречковський,— сказав князь Семен,— вітайте.
І розкрив письмо та й прочитав. Був це наказ гетьмана князя Михайла Глинського князеві Семенові Слуцькому вирушати негайно з усією хоругвою в означене місце збору військ, відкіля рушать походом на татар.
Князь Семен подав лист княгині Настусі. Вона прочитала й пополотніла, та тільки на хвилину. Потім звернулася до пана Кречков-ського:
— Ах, ви змучені з дороги та й голодні, вам треба покріпитися, припочити.
— Дякую вам, ясна княгине, та мені ніколи довго задержуватися, бо це багато послань маю порозвозити та й скоро вертати.
Княгиня Настуся все ж таки наказала приготувати перекуску для Кречковського.
Не тривало й години, як гонець виїхав за ворота Слуцького замку. Кінь, погодований на княжій стайні, чвалував весело.
— І так, Настусю, треба мені знову у похід рушати,— сказав князь Семен.
— Проти кого рушає князь Глинський?
— Татари появилися в наших межах,— відповів князь Семен,— і князь Михайло Глинський вирушає на них.
— Нема князя Острозького та й татари сміливі,— казала княгиня Настуся.
— Авжеж,— відповів князь Семен,—хоч і князь Михайло Глинський добрий вождь. Одна тільки між ними різниця — князь Острозький на першому місці ставить загальну справу, а князь Глинський противно: перше моє, а потім загальне добро.
— Та й я так думаю про них,— казала княгиня Настуся. А князь Семен із зітханням сказав:
— Не дарма пригадалися мені слова, Настусечко, що ти їх перед вінчанням сказала, не дарма тривога обхопила мене при спомині — ось і знов приходиться мені розставатися з тобою, на непевний бій рушати.
— Семеночку,— каже княгиня,— чого смутком захмарювати життя? Чи то тобі першина в бій вирушати, чи першина мені тебе дожидати в самоті? Це ж обов'язок кличе тебе.
— Я й сам не знаю, миленька, чого мені тепер так важко на серці, як ніколи досі. Може, це так, чим людина старша, тим більше прив'язується до своїх найближчих, до порогів рідних?
Та правда твоя: геть сумні думи!
І став князь Семен у похід готуватися, стало боярство на княжий двір з'їздитися, щоб під княжим проводом на означене місце вирушити, а відтам у похід на татар.
Прийшов день, що все було готово до походу, що треба було рушати, прийшов день розставання князя Семена з жінкою, із діточками любими.
Важке було оте розставання для князя Семена:
— Прощавайте, ненечко мої любі, благословіть у похід. Прощавай, кохана моя подруженько, Настусечко дорогенька, прощавайте, діточки любі мої, дасть Бог, проженемо татар і скоро побачимося,— говорив князь Семен на прощання.
Упала йому в обійми княгиня Настуся:
— Прощавай, миленький, та здоров вертайся, хай тебе Христос Господь і мати Його Пречиста в своїй опіці держать,— говорила вона тремтячим голосом.
А княгиня Ганна благословила сина:
— Хай тебе Всевишній має в своїй опіці, вертай здоров та з новою славою.
Юрчик плакав.— Тату, візьміть мене зі собою!
— Прийде час, Юрчику, що й ти поїдеш зі мною на бої, по славу. Та зараз ти ще замаленький.
— Я ж уже вмію й мечем орудувати, й із лука стріляти, й на коні їздити.
Розсміявся батько:
— Правда, Юрчику! Ти вже лицар! Треба ж комусь і Слуцька боронити, як татари нападуть на місто, й ненечки твоєї. То ж ти мусиш тут зостати.
— Правда ваша, тату,— сказав Юрчик.— Добре, я остану Слуцька боронити.
Раділа княгиня Настуся, як почула такі слова від малого синка:
— Славно, лицарику мій,— сказала вона й поцілувала сина. А потім піднесла батькові до коня донечку, князівну Лесю, щоб поцілувала батька на" прощання.
— Ще раз бувай мені здорова, Настусечко, бувайте здорові, діти! Бувайте здорові, пане Курдієвич! У вашій опіці зоставляю замок увесь і родину мою, бороніть в разі нападу татар.
— Оборонимося, ласкавий князю,— сказав пан Курдієвич,— оборонимося!
— З Богом у похід! — закомандував князь. І в цій хвилині воротар отворив ворота та міст спустив.
Задудоніли кінські копита, замаяли, зашелестіли в повітрі прапори й хоругви.
Військо виїхало за ворота.
Піднісся назад угору зводний міст, "зачинилися ворота замкові.
Довго ще стояла княгиня з дітьми на замковому вході й слала зір за тими, що від'їжджали на люті бої з татарами поганими. Стояла сумна, насилу спинювала сльози.
А Юрчик глядів на неї та й каже:
— Не сумуйте, мамочко, ми з паном Курдієвичем^уже оборонимо замок і місто перед татарами.
І знов заграла легка усмішка на лиці княгині:
— Ні, Юрчику, коли ти біля мене, не боюся я татар.
Сумно, сумно гляділа й княгиня Ганна вдалечінь за від'їжджаючими, що їх уже курява вкрила.