Все мовчить, все мовчить, все щось думає.
Тетяна Михайлівна. Ви-бїї гостить послали на який тиждень. Де-ж таки, хіба з такою чуйною вдачею можна жити між...
Вікторія Францовна; Та я й то думала. Не хоче, серце, не хоче. Каже: мені ліпше в домовину, ніж звідсіль поїхати. І що їй тут? не пригадаю. А хіба у нас можна спокійно жити? Коли не те, то друге... Ох, чує моє серце, що це добром не скінчиться...
Тетяна Михайлівна. Що ви, що ви!.. Вблагайте ії поїхати звідсіль. Поїде, буде покійна, поправиться.
Вікторія Францовна. Ох-ох-ох... До вас можна в опочивальню, а то у мене певне очі червоні од сліз?..
Тетяна Михайлівна (веде її в другу кімнату). Можна, можна (Виходить назад.).
Творогин (входить). Нікого ніде не видно, хоч запали. Добривечір, шановная хозяюшко, поздоровляю з імениницею. Де-ж ваші? А Гробачевських ще не було?
Тетяна Михайлівна. Ні, тут. Пішли в садок, а Вікторія Францовна в кімнаті, зараз вийде.
Творогин. Так, так...
Тетяна Михайлівна. А ви-ж—з дому, чи звідкіль їдете?
Творогин. Голубонько, і з якої речі Михайло Іванович сидів-би у свято вдома?. А якого... як-би вам сказать..; жениха я наглядів для імениниці,—пальчики обсмокчеш, побий мене Бог!., хе-хе-хе...
Тетяна Михайлівна, (сміється). Хороший?
Творогин. Ви думаєте Творогин дарма їзде по гостях, час гає?.. Ні, помиляєтіесь, побий менд Бог, помиляєтесь.
Тетяна Михайлівна, (сміється). Спасибі, спасибі за турботи. Але ви трохи опізнились, Михайло Івановичу.
Творогин. Як-то опізнивсь?
Тетяня Михайлівна. Та так. У Дусі давно є жених.
Творогин. (здивований). От тобі й раз!.. Це скандал в благороднім семействі. А я-ж то із-за чого піклуюсь?.. Та ні, не вірю: цього не може бути. В цім ділі без Творогина не обійдеться, побий мене Бог! Про це вам кожний у повіті скаже.
Тетяна Михайлівна. А от же обійшлось (Сміється).
Творогин. Ні, ні... Тут і женихів... як-би вам сказать... поблизу немає гарних, побий мене Бог!
Тетяна Михайлівна. Як-то немає? А Шах, Матвій Львович? .
Творогин. Шах?.. Та що ви глузуєте?.. Шаха я мав хрещениці висватать. Хоч він чоловік і непевний... Хм... де-ж таки земельку хоче віддати му гирям... Ну, вже коли до вподоби,'то нічого не попишеш, Бог з ним.
Тетяна Михайлівна. Це для Олі?.. Знов ви опізнились...
Творогин. Ні, ні, жартуєте.
Тетяна Михайлівна. Нехай буде гречка... Горпино!
Горпина (вбігає). Чого, пані!
.Тетяна Михайлівна. Клич гостей до вечері.
Горпина. Зараз.. (Вийшла).
(Тетяна Михайлівна поправляє на столі).
Творогин. Трудно тепер гарного жениха знайти; Якісь мокрі кури, а не женихи. Раніш було все цоєцщ. Ин-ший шага щербатого за душею не має, зате-ж як під-круте вуса, як стукне закаблуками або брязне острогами,—орел, побий мене Бог! Зразу видно... як би вам сказать... видно, що дворянин. А теперішня молодь навіть од воєнщини тікає, як нечистий од ладану... Переводиться дворянство, побий мене Бог, переводиться. А цей ще "землю подарую",—га? Як вам подобається? Це зветься-дворянин...
. Тетяна Михайлівна. Признаться по правді, й мені це не до вподоб, и..
Творогин. Голубко!., та цього ніхто із статечних людей не ухвалить, побий мене Бог!..
(Входять Шах і Дуся)
Шах. Що—"побий мене Бог"?
Творогин (схоплюється з місця). Еге, нічого... (Да Дусі). Дивная, пишная! дозвольте померти у ваших ніг!.. Щиро вітаю...
Дуся. Спасибі, Махайло Івановичу!
(Один—за другим сходяться гості й свої. Вікторія Францовна виходить із опочивальні. Привітаються до Творогина).
Іполіт Миколаевич (до Творогина). А*а, і ти тут, старий селадоне!..
Творогин. Друзяко! де-ж Творогину й бути, коли не там де бенкетують? хе*хе-хе... Веселість;., як-би вам сказать... це мета мого життя.
Тетяна Михайлівна. Прошу, панове, до столу...
Іполіт Миколаевич. Після вечері "невреДно*-б на човнах проїхатись, а?..
Творогин. О, божествен к о, побий; мене Бог! Таї щеіз піснею козацькою, антік! Що?.. Пам'ятаєш, Іполіте, як ми було у Київі катались на човнах? Об'яденіе, побий мене Бог! Розкотилов було затягуй: жВніз по мага-атуш-кє по Во-о-о-олгє". Хор підхопить і—тільки луна відгукується по горах... Справжнії., як^бк важ сказат.. запорожці, побий мене Бог!1
(Шах і Леонид сміються).
Тетяна Михайлівна. Ви тут сідайте, Іполіте Мико-лаевичу, а ви тут, Вікторіє Францовно... Тривай, Платоне, там сядуть Матвій Львович та Дуся. (Ліна і Ольга переглядуються). Так, так... Ви, Ліно, отут... так... А де-ж євген?
Леонид. євген на березі рибу удить в очереті.
Тетяна Михайлівна. Горпино... чого-ж ти панича...
Платоиъ Платонович. Не треба, не треба (показує очима на Гробачевськогд)... нехай удить, і без його обійдеться. (Наливає гостям). Ти, брате, на тім боці налий. (Леонид наливає). Ну...
Іполіт Миколаввич (бере чарку). Дозвольте, панно, ще раз поздравити вас. Дай, Боже, сто літ цвісти отак, як ви зараз лишаєте!
Всі (до Дусі). За ваше здоров'я...
(П'ють і беруться до закуски). Дуся. Дякую, вельми дякую.
Творогин. А якого жениха я вам знайшов, панночко, —чорнобрового, як вам бажалось, хе-хе-хе... Повік Тво-рогина будете згадувати, побий мене Бог!
Дуся (сміється). Спасибі.
Платон Платонович. По одній шановні гостК не за-кусюють. (Наливає). Леониде, ти-ж там не лови гав. (Встає). Дозвольте, шановні гості слова.
Всі (закусюючи). Просимо, просимо.
Платон Платонович. Зараз стара моя посадила поруч Матвія Львовича і мою дорогую доню, Дусю. (Шах і Ліна усміхаються соромливо). Щоб нікому це не здавалось чудним, щоб і на-далі не виходило якого непорозуміння, дозвольте сповістить васъ, шановні панове, що Матвій і моя Дуся—жених і невіста. За ваше здоров'я, мої любії
Творогин (отетврШии). Це... як^би вамь сказать... (Дивиться на Ольгу). Пропала справа!
{Всі поздоровляють молодихь).
Іполітх Николаевич. Лепсько, їже Богу! Ура! Ура-а-а!..
Шах і Дуся. Щиро дякуємо, щиро дякуємо. (Дуся цілується з жінками).
Іполіт Миколаевич {наливає собі і піднімає чарку вгору). Гірко! гірко!..
(Щах і Дуся цілуються). Творогин Поздравляю, поздравляю! Ну й оказія!
Тетяна Михайлівна (сміється). Яка тамъ оказія?
Творогин. Побий мене Бог!.. Що?.. (До Шаха). Ну, брат, та й одурачив-же ти мене.
Шах Я? вас?
Творогин. Ти-ж, ти... побий мене Бог... Я... як-би вам
сказать... хотів висватать за тебе Саню Яворського... А?
підвіз візка... . ч
(Сміх).
Вікторія Францовна. А ти, Олю, чому-ж не поздравиш?
Ольга (наче прокидається) Я? га?.. А, зараз... (Встає, ледве пересовуючи ноги, підходить і цілує Луск)). Щи-рійш, ніж хто инший, бажаю, вам... бажаю щастя... Я, Дуся, знаю, що то щастя... Що, дивно?.. (Болізно усміхається). Я, певне, не зазнала його в своїм хмарнім житті на ,собі, не впивалась ним так, як ти зараз впиваєшся. Але все-ж таки—я його знаю... Увіч, мов ясновидющій, стояло воно мені перед очима—принадне, звабливе, осяяне променистим блиском, повне чарів, але недосяжне... Вгві сні, мов далекая зірка, мигтіло воно до мене, всміхалось своїми золотими віями. Але досить було одного руху, як воно щезало невідомо куди, зоставивши в серці-тихий-тихий, але болісний сум... (Луже хвилюється.)
Вікторія Францовна Олю, голубко!.. Серж. Що вона верзе?
Ольга. Тривайте, мамо... (До Лусі). Тепера я бачу його знову, бачу в твоїх очах, Дуся, від всієї твоєї істоти віє безмежним Щастям. Так... так воно й повинно бути. Воно, твоє, бери його, воно навіки твоє... Будь щаслива... і ви, Матвіє Львовичу! (Шйх мовчки кланяється. Ол^ьгй одходить до с$ога-фі€Ця.) — ?%
Платонъ Платонович (хоче розігнати вражіння, яке зробили слова Ольги). Ну, вип'ємо ще за здоров'я дорогих гостей.
Творогин Не журись, хрещенице, висватаю того, що мав висватать...
. Іполіт Миколаевич. По-козацькі, по-козацькі, Матвіє Львовичу... А? підхопити такую королівну... Ех, молодість!..
Ліна (до Ольги). Що з тобою? ти на себе не похожа.
Ольга. Нічого, нічого, мені якось млосно... Я вийду на повітря, посижу трохи. (Встає й виходить).
Тетяна Михайлівна. Що з Ольою?
Ліна Нічого. Вона така слаба. Вийшла на свіже повітря.
Іполіт Миколаевич Не звертайте уваги. Вона у нас
така дохла...От Ліна... (Глянувши на Всеволода). Не буду
не буду, дурашка... Тепера моя черга: давайте лишень я
наллю. (Наливає). Ліно, поможи... Так, дочко. Вип'єм-же,
панове, ще раз за щастя молодят, щоб доля їх не
спіткала... #
Платон Платонович. Щоб краще в світі жилося.
. Іполит Миколаевич. Та їм, певне, й зараз не погано? Адже-ж так, панно?.. Вип'єм, щоб жили' в згоді, тихо, мирно, наплодили дітей юрму...
Вікторія Францовна. Іполіте...
Іполіт Миколаевич. Чого там—Іполіте? Тепер можна... Щоб і старих не забували, шанували. Знаєте—тепер молоді? Он, у мене два. соколи, обоє ладні батька за горло зхопити...
•
Всеволод. Годі, тату...
Іполіт Миколаевич Роді, кажещ? Ну, годі. (До Дусі).
Ваше здоров'я, богине!.. Дуся. Пийте здорові.
(П'ють).
Ліна. І як хутко все склалося. Ще позавчора ми з Матвієм Львовичем гуляли у нас в саду.,. Я якось і кажу йому: чому ви не женитесь? А він одповідає: "Хто раз гляне на вас, пані, той ніколи не жениться".
Шах (спалахнувши). Ви помилились, Галіно Федоров-но. Позавчора я був у місті...
Іполіт Миколаевич. Хе-хе-хе... Хто раз гляне на тебе, той побіжить за тобою на край світа... Голубко! такі милощі дотепний вигадувати лиш Іполіт Миколаевич... То я казав... Хіба сьогочасна молодь здатна на лицарські вчинки? Ніколи! Вона суха, холодна, більш живе головою і навіть в коханні розмірковує. Серце— ж у неї зайвий додаток, що скоро цілком атрофується... Ось ми (показує на Творогина і на себе) хіба так кохали?...
Творогин. Що говорить, куди їм, побий мене Бог!
Іполіт Миколаевич. В такі часи ми жили самим серцем, почували себе в раю, вся істота наша оддавалась коханню до шаленства... І кохали-ж нас за це жінки! Тепера так не кохають, а коли й кохають, то знов-же нас, бо замолодих нікого так покохати. Хіба неправду кажу?.. Он, Ліна,..
Всеволод. Знов своєї...
іполіт Миколаевич. Ось подивіться, люде добрі, який лицарь, хе-хе-хе! Стереже, їже-Богу, стереже... Ні, ти покохай і зроби так, щоб і тебе покохали... Та так, щоб не стояти на варті, як собака на .ланцюгу, щоб бути вартим любови своєї кралі... А то лякається...
Ліна. Мій тато теж балакає, як і ви.
Іппояіт. Миколаевич, О, твій тато був справжній лицарь...
Ліна.