отже — я був вільний...
"—• Вільний? Ха-ха! — вигукнув Хойнацький, закипівши знову зловтішною жорстокістю.— Раб, бидло, черв’як, котрого в моїй волі розтоптати, коли захочу — і він вільний? Та ти, пся крев, вільний будеш тоді, як здохнеш... Як твоє стерво пожеруть хробаки!.. Розумієш?
— Розумію,— обізвався спокійно Янко, хоч було чути, як щосй клекотіло в його грудях.*— Виходить, іцо тільки смертю можна купити волю... Попросимо і в неї ласки...
Остання фраза знову збентежила Хойиацького: ця погроза стосувалася панів чи тільки самого Кармелюка,— однаково, вона була небажана і небезпечна, а тому пан змінив свій лютий тон на докір:
— І ти сподівалась від нього вдячності? — кинув вія згодом Доротеї.— Хоч мий хлопа, хоч шкреби, хоч вари в трьох водах, а все-таки від нього й від його паршивої душі тхнутиме гноєм. Ні виховання, ні ласка не викличуть у тварюки ні честі, ні шляхетства! Все ж, здається, як потурали цьому негідникові, скільки виявляли до нього ласки й поблажливості... І їв, і пив він з панського столу, вилежувався на панських пуховиках,— і ось яка вдячність!
— Ну, позбавляти права побачитися чоловікові з дружи
ною й рідними дітьми,— посміхнувся Кармелюк гірко,— розривати гвалтом союз, зв’язаний богом,— хіба це можна назвати ласкою? k *
— Мовчати, хаме! Не базікати! — тупнув ногою Хойнацький.— Замість того, щоб повзати в ногах і просити милосердя, ще про волю патякає, про бога схизматського... Ось я покажу тобі і волю... і даровані тобі богом права! В челядницьку, геть з дому!.. Тепер прибиратимеш у мене нечистоти! Геть!
Кармелюк глянув ще раз панові просто в очі й, стиснувши так свої руки, що аж зарипіли й хруснули пальці, вийшов з кабінету.
А Доротея, переживши за ці хвилини багата сердечних тортур, накинулася тепер на ненависного чоловіка.
— Ти просто дурний і безтактний безмірно! Я дивуюся, як він тебе не шпортонув ножем.
— Ііа бога! Дорцю! Що ти кажеш!? — скрикнув чоловік, розкривши від жаху рота.
— Та те ж і кажу... що ти тільки свою злість знаєш тішити і в лютості забуваєш, що перед тобою стоїть не простий хлоп, а людина едукована... яку. діймає образа... і людина, яка ладна на все...
— Та ти ж сама, любцю, просила, щоб накричав...
— Просила, щоб пояснив огидність його вчинку. Ти ж господар... називаєшся мужчиною,-— ушпигнула вона,— то повинен же пояснити кріпакові його обов’язки... а ти заходився його дражнити, принижувати, доводити до нестями... Ну й діждешся, діждешся, нікчемо...
— Матка боска! То я ж його зараз відпроваджу до справника 22... нехай де хоче діває.
— Проше пана,— зауважила вже підкреслено Доротея,— Вівсяники — моя дідизна... і Янко — мій хлоп... Якщо пан натворив і боїться, то може тим часом поїхати на свій хутір, а я й сама, без справника, втихомирю кого слід і приборкаю кого треба.
— Але ж, мамусю...
Але Доротея не схотіла слухати виправдань свого чоловіка й випливла з його кабінету, мов королева.
Кармелюк опинився в дворі з таким хаосом бентежних думок, що жодної з них упіймати не міг, а почував лише на серці в себе щось огидне, кошлате, з чим життя нестерпне... І він спершу кинувся був у сад, де серед густих зарослів, які ще не поскидали з себе барвистого осіннього вбрання, він міг доконати свій страшний замір; та за хвилину інше бажання взяло гору над болем змученої, ображеної душі — вернутися й помститися... Йому навіть стало досадно, прикро, що він дозволив цій гадюці виригнути з себе отруйну піну й не стиснув її за горло... Тепер він виразно уявив собі, як би цей довгов-язий глистюк захрипів під його руками, як би посинів, висолопивши язика й вирячивши з смертельним жахом свої жаб’ячі очі...
— Ха! — навіть посміхнувся зловтішно Янко, впадаючи в трохи веселіший, хоч і звірячий настрій.
Він повернув до панського дому; але, підійшовши до ганку збоку від саду, спинився:... почав міркувати, хоч і плутано, мов у гарячці, але з деяким проясненням свідомості.
"Тепер, зараз... не допустять його до пана... Сам прихід його вважатимуть зухвалим... запідозрять і позбавлять волі... Треба почекати... прикинутись покірним. А потім та вовчиха... чи не передумає?.. Вона не кричала... А що коли теж розлютиться? Тоді шкода буде сім?ї... без мене загине... А зі мною? Що ж, хоч утекти можна вкупі з нею. Кругом — непрохідні ліси, непролазні болота, темні мов ніч пущі, провалля... Не знайдуть, а як і знайдуть — поквитаємось! Авжеж, для паршивого панства віддавати задарма своє життя шкода... Потішитись можна та й інших повчити!"
Життєве чуття міцного організму перемогло й винесло поки що Кармелюка з вихору руйнацьких пристрастей, запаливши в його похмурій душі іскорку маленької надії: хоч у лігвищі звіра, а сховається він із сім’єю, а коли й віддасть своє життя, то за страшну ціну! Думка ця так заспокоїла Кармелюка, що він повернув до стайні, виліз на сіно й заснув міцним сном.
Пап Хойнацький, після сутички з дружиною, поїхав у поле з хортами, щоб розвіяти хоч трохи почуття прикрості й страху та, до речі, заїхати порадитись з Янчев-ським.
Доротея замкнулася в своїй опочивальні. Душу її розривали недобрі пристрасті, і від бурі, від боротьби, яку вони зчинили, їй поривчасто ходили груди, а очі то горіли вогнем, то млосно заплющувались..
"І навіщо я приплутала цього дурня, цю золотушну неміч, до справ свого серця? Навіщо доручила йому вичитати Янкові? Знала ж добре, що цей віслюк од самого страху пересолить... Ну, а тепер, хто знає, на що може зважитися мій Кармелюк?.. А який він був гарний у своєму гніві! Очей не могла одвести... Яка в ньому сила, який запас пристрастей кипить у цих лев’ячих грудях!.. Ні, мені треба самій поговорити з ним... сміливо... Він не дурний!" — І пані пішла до комори, куди ніхто не мав права входити, навіть чоловік, і де зберігалися всілякі дорогі речі... Комора ця була навіть заставлена деякими меблями й застелена килимами; в ній іноді любила пані й відпочивати, і втекти від свого чоловіка або його друзів... От сюди й звеліла Доротея негайно покликати свого дворецького.
Сонце хилилося до заходу; скісне проміння його падало в напіводчинені двері комори й осявало її рожевим напівсвітлом. Збентежено і навіть з невластивим характерові острахом чекала володарка свого раба; ось чиясь тінь прослизнула, ось заскрипіла підлога, торгнулися двері... У Доротеї заніміло серце, перехопило дихання, і груди, високо здіймаючись, наповнились якоюсь гарячою хвилею ,>
— Я покликала тебе,—почала Доротея, коли Кармелюк, уклонившись, шанобливо спинився коло дверей,— не вичитувати, не лаяти... Сьогоднішня огидна панова лайка була мені така ж прикра, як і тобі... і я з паном за те посварилася... Бачиш, яка я одверта, то зрозумій і оціни мою щирість та прихильність до тебе... Так, я цілком співчуваю твоєму пригніченому становищу... і хочу... Одно слово, за щирість повинен і ти відплатити тим же... За добро ж злом не платять? — І вона простягла руку.
У Кармелюка від цих теплих слів дуже заграв рум’янець і очі заволокло вологим туманом; суворий, холодний настрій його духу полагіднішав, ї надія на щосЕ добре спонукала його підійти й поцілувати простягнуту руку.
Доротея при цьому так міцно поцілувала Кармелюка в чоло, що він навіть здригнув від несподіванки...
— Ти ось дорікав мені,—провадила Доротея, хвилюючись1,— що я перешкоджаю тобі зустрічатися з сім’єю! Але ж зрозумій: я, жаліючи тебе, оберігала від лиха... і все це до слушного часу, коли можна буде викупити її.,.
А пан каже,— перебив Кармелюк,— що він охоче...
— Чого він бреше! — спалахнула Доротея.— Хіба він не з помсти одірвав тебе від сім?ї? І досі ще дише він злістю... Сядь, Янку,— звернулась, запобігливо усміхаючись,— я хочу говорити одверто...
— Що ж, вельможна пані, я й постою...
— Ні, мені незручно... Сідай ось тут... на крісло... ближче... Я бо вважаю, що в тебе й розум, і едукація шляхтича... При інших, звичайно, соромишся... а тут ми самі...
— Дякую, пані, а тільки якось... ніяково...
— Пусте! Який ти справді.... неодмінно вимагаєш наказу? Ну, то наказую — сідай! — звеліла вона, зробивши милий жест, і зі звабливою солодкою знемогою спинила па ньому вогненний погляд.
Зніяковілий Янко сів на вказане крісло, а Доротея, що сиділа на якійсь купі килимів у розхристаній блузі, напів-лежала тепер, обіпершись на білу оголену руку.
— Бачиш... з усього ти повинен переконатися, що я за долю твою дуже клопочуся... дуже,—підкреслила вона,— я гадаю, що такої другої добродійниці не знайдеш ти на світі... Всяка неприємність тобі — мені також прикра. Всяка небезпека для тебе мене більше турбує, ніж тебе самого... Я от і боялася, щоб на тебе в Головчинцях не було засідки, напасті... Твоїй сім’ї аби тільки тебе побачити — і годі... а мені кожна твоя волосинка дорога... Ось і тут ти мав неприємність,— а мені це тяжко... Виходить, не нарікати треба, що я тебе оберігаю, а дякувати... і дякувати не по-раб-ському, а сердечно..*
Кармелюк дивився на Доротею, широко розплющивши очі; кожне— її слово не гріло, а дратувало його серце... хоч і хотілося вірити.
•*— Тому що і я,-* протягла ніжно Доротея,— від серця ладна все тобі влаштувати й кажу одверто, що коли я буду впевнена на ділі, що ти мені платиш за моє серце теж серцем своїм, то я тебе ощасливлю...
— Господи! Та я за вашу ласку! — скрикнув Кармелюк і припав до руки своєї володарки. Доротея поцілувала тепер у щоку свого раба й посадовила його знову па крісло, присунувшись до нього ще ближче... Внутрішній вогонь розгорявся в її грудях все дужче й дужче, охоплював полум’ям обличчя й іскрився з млосних маслянистих очей.
Кармелюк, охоплений радістю, сидів, як очманілий, не розуміючи справжнього значення слів своєї володарки, але невиразно відчував, що в них криється щось незвичайне, неприродне...
— Присягаюсь, возвеличу, коли тільки впевнюся, що воля не занесе від мене мого любого Яся! — шепотіла вона, сп’янівши від паморочливих бажань, нервово здригаючись і потягаючись, мов кішка. Вона то пожирала Янка очима, то мружила їх від млості.
Минула мить, друга...
"Невже він не догадується? Чи боїться догадатися?.. Треба сміливіше й простіше!" — сяйнуло променем в її свідомості, і вона заговорила нараз енергійно, з вогнем:
— Слухай, Ясю.