Вже другий місяць сонце землю сушить,
а небо ні краплинки не дає.
На диво всім стара, зігнута груша
багатим розродилась врожаєм.
Зів’яли сливи, яблуні притихли,
засохли вишні і горіх стоїть…
Упали груші – жовті, перестиглі,
немов хотіли землю напоїть...
Як зозуля накувала, –
стільки й проживу.
Не багато і не мало…
Хмаркою пливу.
Проти вітру, навстріч грозам,
у бурхливі дні...
Біль пересилю, забуду про рани,
твердо на ноги зведусь.
Вийду один із бузкового ранку,
сонцю назустріч піду.
Сили додасть землі прохолода,
вроду поверне срібляста роса...
Зірвало вітром макові пелюстки,
вони в траві на сонці аж горять.
Здалось, то мама розстелила хустку,
і впала просто в руки їх зоря...
Побреду знов просторами,
сонцем наскрізь пропах.
Зацілований зорями,
упаду у степах...
Мамі
Я тобі присвятив їх чимало,
своїх щирих і щедрих віршів.
Стань, стань над біллю моєю,
мамо,
щоби тепло було на душі...