Iгор Римарук — один з тих, хто захищає гідність сучасної української поезії. Шевченківська премія 2002 року в галузі літератури та нагорода Форуму книговидавців у Львові за збірку "Діва Обида" лише суспільно це означили.
Ігор Римарук народився 1958 р. Поет. Живе і працює у Києві. Віце-президент АУП. Автор трьох поетичних книжок: "Висока вода" (1984), "Упродовж снігопаду" (1988), "Нічні голоси" (1991), "Діва Обида" (1999). Упорядник антології "Вісімдесятники". Один із чільних-модерністів "ґенерації 80-х років". У своїх творах Римарук виступає в якості своєрідного "прихованого Верґілія", Ductoris Patiens – проводиря, що сам потерпає від емоційного та харизматичного напруження своєї місії. Протестантська настанова творчості Римарука органічно поєднується з його присутністю у "Псах святого Юра"; в поезіях Римарука відчутний перманентний протест проти "леґітимації", охрестоматійнення неомодерних способів творення, спроба революційного формотворення в межах НМ-дискурсу. Римарук – вічний і відданий неофіт модернізму, один із безперечних предтеч ПМД-80 (Див. статтю ПМ-ДИСКУРС), який уособив фаховість та ерудовану інтеліґентність "вісімдесятників".
Книга "Діва Обида" Ігоря Римарука – цікава і помічена в українській сучасній літературі.
У книзі цій, досконало скомпонованій, є вірші відносно більш давні (себто раніше друковані) – і зовсім нові. Проте вони творять досконале полотно Тексту, яке мені чомусь найбільше асоціюється з полотном домотканим: віртуоз форми, Римарук (рима так і проситься в руки) не піддається спокусі писати гладенько і рівненько, мережано-римовано, він пише насамперед органічно – зламаний ритм, не все і не всюди (цілком свідомо!) витриманий розмір творять живу, дихаючу фактуру, де потовщення нитки є природним, бо свідчить про її достеменність, про те, що вона прядена рукою, а не машиною.
Діва Обида — це стан. Стан слів та речей.
Діва Обида — це та неймовірна іпостась Марії, в якій Вона являється лише нам, лише тут. Тисячолітній сум. Первісне мовчання. Безсловесна Заступниця. Безнадійна Надія. Тремтливий, непевний зв’язок. І все ж таки…
Страшна правда кожного протистояння над прірвою полягає у тому, що відчайдушно й приречено борешся лише сам із собою і ніколи не знаєш, якого тебе забере чорна глибина. Тебе, який певен, що все навкруг — шумовиння днів, гра тіней, хаос звуків; або тебе, який перевіряє — страхом, болем і смислом, чи досі живий.
Страхом. Не страхом і тремтінням у спробі осягнути ваготу і велич абсолютної покори, як Авраам, якого так полюбив єврейський Бог і датський філософ. А страхом втрати зв’язку, який саме і дозволяє бути не те щоби непокірним, а неслухняним — страхом втрати пам’яті. Пам’яті про неслухняних. Пам’яті, в ім’я якої необхідно "поставити вірш — свічу незабутому предку". Адже час спливає надто непомітно, й епохи відлітають з якоюсь відьомською швидкістю, осідлавши комету (чи, пак, помело), а тим часом ти невпинно наближаєшся до своєї середини, після якої розпочнеться зворотній відлік.
Така, здавалося б, проста, віковічна печаль: втеча часу й сили, а за нею — страх зміни, втрати, зникання. Та все це ще й неодмінно пов’язане зі змогою писати. Як і любити. І коли "останнє кохання тремтить на підземних вітрах і вірші останні стоять — як форелі в потоках", то це і є межа. Межа, котра перетворює середину твого життєвого шляху на сумний фінал. Життя не терпить тривалого завмирання, жене, штовхає і копає; тому ти змушений час від часу ховатися по кутках від щоденного натовпу, та це вдається, справді, лише час від часу. І ще — страх повернути до прози: іншого, не свого ритму спілкування зі світом й Богом, до іншого ритму дихання ніби. Адже проза негайно зіб’є до рівня локальних сюжетів, і вже ніколи не з’явиться піднесене "істинновамкажу", необхідне, бо це молитва. І ота твоя золота середина, "солодка і звабна, як диня", обертається загрозою — реальною можливістю не бути.
Пережити свою сороківку, час перегляду, переоцінки, перетворення, перенесення на якийсь інший берег, що хочете, — означає уникнути застигання. Рідина — ознака живого, як вода, як вино, як кров.
Середина — це ще й мала смерть, після неї — генеральна репетиція "післясмерті":
"Сорок — це морок, це посвист ножа,
часу і слова,
ще не безмежжя і вже не межа —
це післямова,
післялюбов без гріха і гроша…
Наче в "Токаї",
сорок — це корок… а клята душа
все ж витікає".
Страх писати і поруч — страх не писати. Від їхнього вічного тертя народжується біль.
Болем писати — не те саме, що писати страхом, хоч вони не просто переплетені, вони злиті. Адже немає солодкого страху, коли біль солодкий — є. Писати — щодня примножувати його. Біль — найчіткіший кордон, усвідомлена межа. Далі — зась. Найстрашніший біль — спотворення смислу.
Смисл іще буває сенсом, тобто смислом відчутним. Тому й ніхто не визначить, де логіка смислу, а де логіка чуття. Миготіння питань. Осмислення дару — це наділення його смислом чи відкриття смислу в ньому? Чому нічні голоси таки прилітають на твою вбогу свічу? Адже хто ти, аби тебе чули? І хіба можна у всій малості своїй відтворити почуте без понівечення смислу і — чи треба? Де ще так усвідомиш свою малість, як у такій розмові? То може весь дар — це лише наркотична звичка до порівнянь, бо вони така "зручна нагода не називити речі справжніми іменами". Але бути поетом — відбувати термін ув’язнення у своєму дарі. Тримати груди розчахнутими, а руки — закутими в очікуванні на орла зі сталевим дзьобом. Як наслідок — мати хвору печінку.
І все, що б про тебе не казали, не думали — зовнішнє. Ти залишаєшся малим собою у своєму тісному кутку, навіть коли тебе підтягнуть до якоїсь планки. Ні, "не здатен на роль переможця", роль вигадану, нав’язану, штучну. Жити з цим усвідомленням — перемогти себе хоча б у тому, аби не прагнути перемоги.
Мати справу зі смислами, зрештою, як і з болем та страхом, — вже апріорі переступ дозволеного. Переступ меж бачення також. Тому лише справжній поет може відважитися на ризик і все ж таки стати тим, хто посміє "у священнім плоді обдивитись тайник — лабіринт червоточин, перейти ним, вернутись назад — і тоді оповісти про все… А хіба це — не злочин?!"
Долання меж болюче. Та за ними — безмежжя. Безмежжя смислів, страхів, болю.
Любові теж. Спокою. Тиші.
А ще в цій поезії – велика любов до Бога, але така, в якій християнськість поєднується з язичницьким світовідчуттям, книжне слово проповідника найвищої любові й віра у Царство Боже корелюють із вічним і сокровенним знанням, з найглибиннішими архетипами культури, без яких людина не є людиною. Це, зрештою, задекларовано й у програмовому вірші:
Може, душа, спопеліла дотла,
не озвіріє...
Чом же ти ймення Обиди взяла,
Діво Маріє?
У "Глосаліях" (до речі, глоса – маловживане або незрозуміле слово чи вираз, що трапляються у давніх текстах, і пояснення до них), які самі по собі є унікальним за красою і вивершеністю зразком сучасної (модерної) поезії, виведено слова-концепти Римарукового поетичного космосу:
Істинно кажу вам трава
істинно кажу вам вода
істинні кажу вам слова
допоки горить звізда [...]
істинно кажу вам огонь
істинно кажу вам земля
істинно не з лона кажу
з долонь пробитих вам немовля.
Маємо тут живе і пульсуюче проявлення слова-як-сутності (значущими є і паузи-мовчання), слова, на якому тримається все (не ми творимо мову, а мова творить нас), бо:
словозвізда
істинновамкажу...
І попри все язичництво, немає у Римарука проявів багатобожжя, бо ж сказано: "Спочатку було Слово, і Слово було Бог...", але є – "гетьманський сад і Гетсиманський сад"... І в кожному образі впізнаєш дещицю себе, читаючи цю книгу як одкровення – одкровення цілком українсько-слов’янське, і як багатозначно звучить оце – "Одкровення від Ігоря"...
Та це – тільки одна з інтерпретацій (бо ж чи відчитав хтось до кінця, чи збагнув загадку сонетів Шекспіра?), ще й вельми поверхова (що поробиш, жанр рецензії має безліч мінусів). А незглибиме так і залишається незглибимим. Є речі більш очевидні – і не сказати про них не можна. Насамперед – вражає кількість присвят: захованій за світлим, як мир, іменем Ірині, Ігореві Калинцю, В’ячеславу Медведеві, Федюку, Драчеві, Герасим’юку, Тарнавському, Бойчуку, Рубчакові, Талалаю, Фльорку, Пашковському, Воробйову – такий собі маленький пантеон сучасної української культури... Але насправді – не так, бо насправді то друзі, а як не друзі – то просто близькі люди, ба навіть брати: по духу, по крові, по Україні... І збагнувши це, перестаєш дивуватися: великий поет має велике серце. Бо як же інакше було б умістити в серці слова, як інакше сказати, щоб тобі повірили:
"Істинно кажу вам..."
Це книга і проста, і складна водночас. Проста, бо не велемудрствує словесами:
Через дальні глухі перевали
Плентав голос – голодний спудей,
а отже, доступна, залишаючись глибокою. Складна, бо в ній – безліч прихованих цитат і ремінісценцій, як-от:
Зрине з провалля Бог
На золотих вітрах, –
і вже рафінований читач пригадує собі Вергілія, Данте, Петрарку, Метерлінка чи й навіть – як строгу антитезу – Умберто Еко,
а за рядками:
Старим обрусом столу не
застелим –
помислимо... і спалим, перед тим
процитувавши голосом веселим,
що навіть дим солодкий.
Навіть дим... –
стоять Овідій, Леся Українка, і ще з півсотні поетів, що є гордістю своїх літератур...
Отже – Римарук... Книга, співзвучна і юності:
солодкий клинопис коліна
і лікті..... і вузлики [...]
у знемозі я наше несправжнє
минуле
як Трою розкопую
читає при місяці янгол
піщану твою ксерокопію,
і глибокому досвіду:
хто добра не хотів той пішов не зі
злом...
Феномен Римарука у тому ж, у чому й феномен (і загадка) найдавнішого українського мелосу, зокрема – колядок і щедрівок: заховані у .них слова – то насправді слова посаджені і пророслі, слова вкорінені, слова, що дають плоди...