ДРУГ ДІТЕЙ
1
На високу стрімку кручу над Сулою зійшов чоловік середнього зросту, з закасаними рукавами. Здається, він щойно від роботи… Примружені карі очі вдивляються в голубу весняну далечінь, ніби хочуть обійняти всю землю. Весняний теплий легіт ніжно пестить засмагле обличчя, тріпоче складками світло-зеленої сорочки, а потім летить далі, дзвінко й радісно гуде у крислатому гіллі яворів.
Вузенькою стежечкою поміж дерезою видирається на гору хлопчина.
Перестрибнув через окіп, що в'ється понад краєм кручі, непомітно підійшов, привітався:
— Доброго здоров'я, Олесю Васильовичу!
— А-а, Юрко! Добрий день!.. Уроки повчив?
— Авжеж, прийшов вам допомагати.
— Спасибі тобі. Молодець ти в мене, Юрасю… Однак постоїмо трохи тут, на шпилі… Так гарно і легко думається на цій високості.
— А про що ж ви думаєте, Олесю Васильовичу?
— Про нашу землю. Яка вона широка, прекрасна, багата… І скільки ворогів приходило сюди, щоб загарбати її, поневолити наш народ… Приходили, та не залишалися, тікали світ за очі!.. Зоставалися тільки сліди після них, наче шрами у воїна на обличчі. Багато поруйнували і спалили фашисти на нашій землі. Та мине час — знову вкриється вона садами, задзвенить піснями, радісними та веселими…
— Я теж захищатиму нашу землю, як виросту… — загорілися Юркові очі. — Моряком буду або прикордонником.
— Ах ти, герою мій любий!.. Будеш! Обов'язково будеш солдатом Вітчизни! Тільки рости дужий та вчися добре!
— Буду, Олесю Васильовичу, обов'язково буду!
— Ну от і добре. Тоді ходімо працювати… Будемо прикрашати нашу землю на радість людям. Посадимо сад. Якби я не був письменником, став би садівником або лісничим.
Побралися друзі за руки і пішли. Стежка привела їх до невеликого цегляного будиночка, що виріс у перші післявоєнні роки на місці згарищ і руїн. Узяли заступи і схилилися над купою прикопаних ніжнокорих щеп.
— Колись навчав мене батько, — розповідав далі Олесь Васильович, опускаючи щепу в ямку, — шанувати і любити природу. Хто б ти не був, говорив він, а мусиш обов'язково хоч одне дерево за своє життя посадити і виростити.
— А ви б написали про це, Олесю Васильовичу…
Письменник підвів голову і пильно глянув на хлопця. Потім перевів погляд на всіяний цеглою і камінням пустир, що оточував його будиночок. На кручі — ще не закидані окопи. Вони вже заростають травою, бур'янами. Мине час — людські руки розчистять згарища, руїни, а на пустирі підніметься сад…
Про що думав тоді письменник? Може, про майбутні книги, які вийдуть з-під його невтомного пера.
2
Народився Олесь Донченко 19 серпня 1902 року в родині сільського вчителя.
Хоча батьківщиною Донченко вважав місто Лубни, народився він не тут, а в селі Великі Сорочинці на Миргородщині, в тому селі, де майже сто років перед тим з'явився на світ його славнозвісний земляк Микола Васильович Гоголь.
Раннє дитинство майбутнього письменника зв'язане з містечком Великою Багачкою, де вчителював його батько.
Крім Олеся, в сім'ї було ще двоє дітей — брат Микола і сестричка Наталя. Завдяки батькові Василю Яковичу діти рано навчилися грамоти. Цікаву книжку читали по черзі всі. Часом сперечалися — хто перший читатиме? А потім гуртом обговорювали, переказували зміст, декламували вивчені напам'ять вірші. Незмінним слухачем домашніх диспутів була мати Олександра Іванівна, яка дуже любила літературу.
Батько виховував дітей чесними, працьовитими людьми, прищеплював їм любов до природи.
У Великій Багачці насадив він біля школи сад. Найзавзятішим помічником його був Олесь. Мабуть, саме з того часу і запала хлопцеві в серце ніжна любов до саду, до живої рослини.
За батьком, людиною передових поглядів, весь час стежило недремне око жандармів і попів. Якось його навіть мало з роботи не прогнали.
Було це так. Під Новий рік Василь Якович влаштував у школі ялинку. Діти веселилися, співали пісень, декламували вірші, грали у різні ігри… Раптом з гурту вискочив маленький вихрястий хлопчик-першокласник і дзвінким голосом заспівав:
Коляд-коляд-колядниця!
Добра з медом паляниця!
А без меду не така –
Дайте, дядьку, п'ятака!..
Це була звичайна весела народна колядка. Всі діти знали її і хором повторили. Василь Якович від щирого серця сміявся разом з дітьми і дав малому колядникові п'ятака. Не сміявся тільки піп, він презирливо скривився і хмуро глипнув жовтим оком на вчителя.
"А десь за два дні після цього приїздив з Миргорода урядник, батька допитували… Виявляється, що на ялинці було проспівано колядку… українською мовою.
Як давно це було! Але чомусь назавжди запам'яталась і ця ялинка, і вусатий урядник. І радісно стає на серці, що наша дітвора не знає лихих урядників, що ніщо. в світі не може затьмарити її щасливого дитинства", — згадував далеко пізніше Олесь Донченко.
Батько і раніш недолюблював попа. Тепер він зовсім перестав ходити в церкву. Малий Олесь теж зростав атеїстом.
1911 року родина Донченків переїхала в Лубни. Батько влаштувався учителем праці. Олеся віддали до чоловічої гімназії. Тут він уперше написав кілька віршів. Було тоді йому років дев'ять. Трохи пізніше він почав виступати з читанням своїх віршів на шкільних літературних вечорах. Вірші подобалися і товаришам-гімназистам і вчителям…
Звичайно, це були ще несміливі, непевні вправи пера. Але з того часу молодий поет уперто працює над словом. Вслухається в народну мову, вивчає напам'ять вірші Пушкіна, Шевченка, Некрасова, захоплюється Чеховим, Коцюбинським.
3
Наче весняний грім, прокотилася по країні звістка про Жовтневу революцію. Сколихнула вона і маленькі провінціальні Лубни. Робітники й селяни взялися за зброю. У місті було встановлено Радянську владу.
1919 року Олесь Донченко закінчив гімназію і кілька місяців вчився на курсах позашкільної освіти. Після закінчення працював учителем-позашкільником, а згодом — інспектором політосвіти Лубенського району. Він їздив по селах, організовував бібліотеки, клуби, вів боротьбу проти церкви, куркульства, ставив з молоддю вистави, читав лекції, а іноді — власні вірші…
1923 року Олесь Донченко подає заяву про вступ до комсомолу. Розмову з бажаючим вступити до комсомолу окружком доручив Павлові Усенку, в майбутньому — відомому українському поетові.
Павло Усенко згадує:
"Прийом до комсомолу молоді з інших класових прошарків був утруднений, та й зрозуміло — саме завирував неп [1] , треба було не розслаблювати бойового, класового духу комсомолії, гартувати її до нових боїв. Тому заява про вступ до комсомолу від юнака з сім'ї старої інтелігенції мусила бути всебічно вивченою — її подав син вчителя Олександр Донченко.
І ось я… зустрівся з чорнооким юнаком, моїм ровесником. Здається, розмову мені було доручено ще й тому, що окружкомівці вже знали про літературні нахили нас обох, то, мовляв, письменникові легше зрозуміти письменника.
Я запам'ятав Олександра Донченка дещо сором'язливим, немов усміхненим, неговірким, проте, безумовно, допитливим юнаком з гострим чіпким поглядом. Багато минуло часу відтоді, але таким лишився він у моїй пам'яті й дотепер. І в пізніші, зрілі, творчі роки ця допитливість до всього не згасала в ньому, як не згасали й гострий зір та людяна скромність.
Скоро Олеся було прийнято до комсомолу. Свої комсомольські доручення він виконував блискуче".
Напружена повсякденна праця з людьми — селянами, робітниками, учнівською молоддю, комсомольські збори, вечори, суботники стали для молодого письменника доброю життєвою школою. Один за одним з-під його пера з'являються вірші та поеми, присвячені революції, боротьбі за утвердження молодої Радянської влади. Свої твори він друкує в газеті "Червона Лубенщина", а згодом у республіканських видавництвах.
Два роки Донченко працював відповідальним секретарем редакції районної газети, а восени 1924 року, відгукнувшись на заклик комсомолу зміцнювати ряди прикордонників, добровільно йде до лав Червоної Армії і служить на західному кордоні спочатку рядовим бійцем, а згодом — старшим полковим учителем. Звідси він посилав до Харкова — тодішньої столиці України — багато віршів, які друкувалися в газетах та журналах.
1926 року вийшла перша збірка віршів О. Донченка "Червона писанка". У жовтні того ж року ЦК ЛКСМУ відкликав поета з війська для літературної роботи. Його призначають секретарем юнацького сектора Державного видавництва України.
Власне, тільки з того часу Олесь Донченко і починає писати для дітей. Поштовхом до цього був брак сучасних творів для дошкільнят і школярів.
Іван Багмут, який очолював сектор дитячої літератури і був безпосереднім начальником О. Донченка, згадував: "Багато разів ми зверталися до поетів з проханням написати хороший вірш для книжки-малюнка, цікаву казочку, віршоване оповідання… І от Олесь Васильович Донченко написав свої чудові казки-вірші "Півень у звіринці", "Туки-бан, барабан", "Страхопуд" та інші. Пам'ятаю, як ми всі раділи у видавництві, коли одержали першу віршовану казку Олеся".
Спробувавши сили в цьому жанрі і побачивши, що його вірші користуються у малих читачів успіхом, Донченко дедалі частіше почав приносити до видавництва рукописи казок, оповідань та невеличких сюжетних віршів. Природно, що перші його дитячі твори були віршовані, — адже до цього ми знаємо Донченка тільки як поета. За п'ять років (1927–1931) у письменника вийшло понад два десятки віршованих казок, оповідань і збірок віршів. Крім названих, у різні роки побачили світ віршовані оповідання "На пасіці", "Про кота-воркота", "Гала-гал", "Про школярика-малярика", "Хоробрий Гриць" та багато інших.
Пробує свої сили Олесь Донченко і в прозі, і в драматургії. 1927 року вийшла його п'єса "Комсомольська глушина" і оповідання "Сурми", повісті "Золотий павучок" та "Дим над Яругами". В них письменник змальовував сільську комсомолію, викривав і висміював бюрократів, таврував ворогів Радянської влади.
4
Наставали 30-ті роки.
Вся наша країна перетворилась на велетенський будівельний майданчик. Зростала важка індустрія, з неймовірними труднощами, недоїдаючи і недосипаючи, народ зводив такі велетні промисловості, як Дніпрельстан, Харківський тракторний завод, Магнітогорський металургійний комбінат та багато-багато іншого. Різко збільшився видобуток вугілля, залізної руди, нафти.
На селі відбувалася колективізація.
По всій країні відкривалися нові школи, технікуми, інститути.