МОРДОВЕЦЬ (Сліпченко-Мордовець, Мордовцов, Мордовцев) Данило Лукич (19(07).12.1830–23(10).06.1905) – історик, письменник, чиновник (дійсний статський радник), громадський діяч. Н. в слободі Данилівка Усть-Медведицького округу Землі Війська Донського (нині селище Волгоградської обл., РФ). Козацького роду. Син купця – колишнього запорожця поважного віку, який змінив прізвище на "Мордовцев", та набагато молодшої за нього дружини Олени – дочки дяка. Батьків утратив у дитинстві. 5-річним оволодів грамотою й ще за два роки брався віршувати.
1840 відданий навчатися до окружного уч-ща в станиці Усть-Медведицька (нині м. Серафимович Волгоградської обл., РФ), 1844 – до Саратовської г-зії, де потоваришував з О.Пипіним, за порадою якого тлумачив українською мовою "Краледворський рукопис" В.Ганки (пізніше перекладав і твори М.Гоголя). Виживав репетиторством. 1850, здобувши середню освіту із золотою медаллю, вступив на історико-філол. ф-т Казанського ун-ту, 1851 перевівся на словесне від-ня Петерб. ун-ту. Відвідував семінар І.Срезневського. Закінчивши студії 1854 із званням кандидата і золотою медаллю за розробку проблематики "О языке "Русской правды"", взяв шлюб із рос. письменницею Ганною (Анною) Пасхаловою (вона вже виховувала 5-х дітей, а з ним народила доньку Віру – майбутню мемуаристку), два роки жив із приватних уроків.
1855 завершив оповідання "Старці" (побачило світ 1885 в його петерб. збірці "Оповідання" та в "Зорі" ). Влаштувався помічником М.Костомарова як діловода Саратовського губернського стат. к-ту. Уклав дозволений властями лише через 3 роки "Малорусский литературный сборник" (Саратов, 1859), включивши туди зафіксовані ним у Данилівці варіанти нар. казок, свою поему "Козаки і море", перекази творів М.Гоголя, матеріали М.Костомарова. Відкрив збірник програмними застереженнями – своєрідною апологією самостійності укр. мови, заявивши, що вона є "гілкою цілком окремою від російського й від польського кореня", "окремою галуззю мов слов'янських", і наголосивши, що укр. письменство уфундували Т.Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров (прозоро зашифрував їхні імена ініціалами), П.Гулак-Артемовський, І.Котляревський, Г.Квітка-Основ'яненко та ін. подвижники слова.
Від кін. 1856 на становищі начальника газетного столу та перекладача губернського правління редагував неофіц. частину газ. "Саратовские губернские ведомости", навів там чимало результатів власних досліджень, зокрема, "Значение ярмарок для Саратовского края", "Соображения относительно соединения Саратовского края с югом России", "Опыт собирания нравственной статистики", "Историко-статистический очерк г. Царицына", "О движении волжского пароходства", "О разбойниках в Саратовской губернии прошлого столетия", "Характеристика поволжского населения", "Статистические сведения по городу Петровску за 1858 год", "Заметки о школах, количестве выпитого вина, крестьянских посевах", "О движении населения в Саратове", за гостру публіцистику покараний урядовою доганою. Виступав іще в довідниковому річнику "Памятная книжка Саратовской губернии", щотижневику "Русская газета" (з істор. оповіданням "Медведицкий бурлак"), а також газетах "Парус" (І.Аксакова) та "Русский дневник", де відповідно дебютував статтями "Самозванец Богомолов" і "Заметаев", указавши, що зіперся на дані, розшукані для цього М.Костомаровим. Причетний до появи звернення до О.Герцена "Украйна" ("Колокол" , 1860, 15 січня).
У Санкт-Петербурзі познайомився з М.Чернишевським, М.Добролюбовим, Т.Шевченком. Одержаний від останнього "Кобзар" схвально привітав змістовною рецензією на шпальтах місячника Г. Кушельова-Безбородька "Русское слово" (1860, № 6).
Взявши як секретар губернського стат. к-ту 4-місячну відпустку "для поправки здоров'я", підготував нариси "Самозванец Степан Малый" ("Русская беседа" ), "Обличительная литература в первых русских журналах и стеснение гласности", "Понизовая вольница" (обидва – "Русское слово"), "Самозванец Иоанн", "Атаман Брагин и разбойник Зубакин", "Самозванец Ханин" (усі три – "Русский вестник"), значною мірою використавши копії архів. раритетів, подаровані йому М.Костомаровим. 1861 призначений чиновником з особливих доручень при губернаторові, в "Основу" вмістив оповідання "Дзвонарь" і "Салдатка", у "Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете" – повідомлення "О русских школьных книгах XVII века", до 2-місячника "Архив исторических и практических сведений, относящихся до России" – трактат "Крестьяне в юго-западной Руси XVI века", що мав резонанс на шпальтах "Основи". Здійснив спробу автобіографічних нотаток "Школьные воспоминания" ("Московский вестник", 1860; "Русское слово", 1863).
Вимушено відмовився від запрошень до штату редакції "Русского слова" та на кафедру рос. історії Петербурзького університету, бо тяжко хворіла дружина. 1863 переведений в асесори (радники) губернського правління. 1864 з'явився-таки до С.-Петербурга, але, не знайшовши колишньої вакансії, два роки служив молодшим столоначальником господарського департаменту МВС Російської імперії. Між тим 1861–62 в ж. "Русское слово" саме побачили світ його статті "Падение Польши", 1863 – проза з козацької тематики "Гриша". Есе "Пугачевщина" в час. "Вестник Европы" 1866, двома томами "Самозванцы и понизовая вольница" 1867 та дослідженням "Участие семинаристов в народных движениях прошлого века" в ж. "Заря" 1871 акцентував увагу на масових рухах.
1867 звільнений з МВС, повернувся до Саратова (нині місто в РФ), виконував різноманітні обов'язки в місц. адміністрації, цензорував приватну газ. "Саратовский справочный листок". 1868 став помічником правителя, 1869 – правителем канцелярії губернатора. Видав працю "Гайдамачина" (1870, наступного року включив її до збірки "Политические движения русского народа"). Плідні зв'язки налагодив з час. "Отечественные записки", оприлюднивши начерки "Русские государственные деятели прошлого века и Пугачев" (1868, № 8–10), "Один из Лже-Константинов: Материалы для характеристики народных движений" (1869, № 10), "Кто был усмирителем Пугачевщины " (1869, № 11), "Представляет ли прошедшее русского народа какие-либо политические движения " (1871, № 3).
Компонував п'єси, в т. ч. про чеського політ. діяча й поета К.Гавлічека (видання в Празі у формі трилогії "Славянские драмы" – чеською мовою "Slavjanskija dramy", було конфісковане місцевими властями). Під владними утисками 1872 склав у рос. ж. "Дело" документальну епопею "Накануне воли: Архивные силуэты", використавши врятовані за його участі від знищення суд. справи, свідчення про наругу над кріпаками (див. Кріпацтво), у першу чергу – самих потерпілих (з подякою Саратовській губернській ученій архів. комісії, членом якої був, окремою книгою представлена в С.-Петербурзі 1889, але влітку 1890 наявний наклад – 1244 примірники – було знищено; 1906 вдалося перевидати).
Від популяризації наук. досягнень М. переходив до масштабних худож. звершень. Прагнув відгукнутися на важливі сусп. потреби повістю "Новые русские люди" (С.-Петербург, 1868), романами "Знамения времени" (ж. "Всемирный труд", 1869, № 1–7; у повному обсязі книжка зазнала заборони) та "Современные изгои" (текст арештовано 1870), змалювавши епоху "ходіння в народ". Надалі реагував на сучасні йому теми переважно публіцистикою у місячниках, тижневиках, щоденних газетах.
За доносом відправлений 1872 зі служби, проте наступного року обійняв посаду в стат. департаменті мін-ва шляхів сполучень. Редагував столичний офіціоз "Журнал Министерства путей сообщения". 1874 завершив монографію "Движение в расколе" й біографічними нарисами "Русские исторические женщины" та "Русские женщины нового времени" висвітлив спектр постатей від кн. Ольги до імператриць Катерини I, Анни Іванівни, Єлизавети Петрівни, Катерини II, гетьманші Анастасії (Насті) Скоропадської – дружини І. Скоропадського, таких героїнь як Н.Дурова, севастопольська бунтарка 1830 унтер-офіцерша Н.Кирилова й дві загадкові особи, кожна з яких відома під іменем "княжна Тараканова".
Статтею "Печать в провинции" ("Дело", 1875, № 9–10) викликав полеміку щодо регіональної преси, централістськи применшивши її значення, а відтак принагідно налаштовувався розпрощатися з рідною мовою, теоретично схарактеризувавши нац. питання "етнографічною археологією". Втім швидко відкинув ці думки, підтвердивши, що не зрікся "прапора в ім'я розвитку українського народу". 1876 зі своїм коментарем у травневому місячникові "Древняя и новая Россия" переклав російською з українського оригіналу (поширеного "Правдою" ) спогади про Т.Шевченка поетового родича В.Шевченка.
1876 особливого розмаху досягла його участь у ж. "Отечественные записки", причому з тогорічних публікацій М. чотири, – у липневому номері: чергове продовження серії "Десятилетие русского земства", статті "На всемирную свечу", "Петербург как центр рабочего тяготения", "Что мне Гекуба и что я Гекубе" (з приводу міркувань кн. П.Вяземського про "Слово о полку Ігоревім" ). З березневої книжки 1877 цензура вилучила розправу М. "Вымирание некультурных рас" за висновком, що там закладено "протест проти існуючого соціального ладу". Того року в ж. "Древняя и новая Россия" оглядом "Наша печать по отношению к русско-славянскому делу" порушив розв'язання актуального тоді "слов'янського питання", а виступом "Об историческом значении Некрасова как поэта" захистив творчу спадщину М.Некрасова. Докладно аналізував книжки М.Аристова, Г.Данилевського, І.Новицького, М.Старицького та ін. авторів, високо поцінував здобутки П.Чубинського, зазначивши, що вони найвдаліші й найпродуктивніші "з усіх експедицій, споряджених географічним товариством".
Спираючись на накопичені знання, дійшов до мистецької образності у романах "Идеалисты и реалисты" (1876), "Великий раскол" (1878), "Лжедмитрий" (1879), "Двенадцатый год", "Царь и гетман" (обидва – 1880), "Царь Петр и правительница Софья" (1885), "Похороны" (1886), повістях "Наносная беда" (1879), "Соловецкое сидение" (1880), "Мамаево побоище" (1881), "Господин Великий Новгород", "Сагайдачный" (обидві 1882), "Авантюристы" (1886). У ж. "Исторический вестник" 1881 пояснив, що до істор.