Дві долі

Повість

Ходили колись по землі дві долі, шукаючи кожна те, що їй від Бога наказано, а як прийшов час, то й спіткала кожна того, з ким від самої колиски аж до темної домовини ходити мала поруч, мов зі старцями міхоноші, показуючи шлях чи до щастя, чи то до нещастя, як кому від Господа судилося. І тут одна доля спіткала те, що шукала, під сільською стріхою, у вбогій хатині, у колисці з решета, з-під гусенят; друга знайшла те, що їй судилося, у багатім будинку, у розкішній колисочці та під тоненькими пелюшечками, дорогим шовком гаптованими.

А хто б тоді сказав, чия доля буде краща — чи того, кого заплакана мати у решеті з-під гусенят колихала та на івасеву сирітську долю нарікала, чи того, кому щаслива мати щовечір співала:

У котика, у кота

Колисочка золота,

А в мойого Юрасика

Іще краща того?..

А от побачимо...

І

За зеленою левадою сідало весняне сонечко, розсипаючи снопи золотого проміння по верховіттю верб коло греблі і по густих кущах верболозу, що зеленою стежкою простягався геть-геть за річкою, аж куди око досягало.

Десь за левадою чути було сумний дівочий голосочок:

Йшли корови із діброви, а овечки з поля,

Заплакала карі очі, край доріжки стоя...

— Се співає Софійка — тужить по свойому Івасеві, а не знає дурна, що він оце вернувся з Запорожжя.

— Івась Удовиченко вернувся, кажеш, сестричко?

— Та вернув ся ж, а Софійка, казали, ходила у Харків молитися то й не чула про се. А я сама бачила того запорожця. Та й гарний же, дівонько! Кінь під ним вороний, шапка з червоним верхом, аж горить, — і шабля коло боку.

— Овва! Тепер він на свою Софійку і не гляне.

— Може й так. А цікаво: прийде він увечері до нас на улицю, чи не прийде?

— Де вже не прийде!.. Він до сивого волосу ходитиме й верховодитиме, як верховодив позаторік, коли ще не мандрував до Січі.

— Бідна Софійка! Невже ж він зрадить? Бо як лагодивсь мандрувати до Запорожжя, слави, каже, лицарства добувати, то обіцяв скоро повертатись додому і з Софійкою побратись. На те ж вони, й перстенями помінялись.

Се розмовляли дві дівчини, гонячи з річки через леваду гусенята до Мерехви під Харковом.

Було се давно колись — аж у 1648 році.

Не зчулись мерехвяни, як і ніч тепла та тиха обгорнула землю, покриваючи темною пеленою і зелену леваду з річкою, і греблю з кучерявими вербами, а сон зазирав у кожну хатину, де спочивали потомлені працею люди. Не спочивали тільки ті, в котрих на думці був не сон, а "улиця" та молоді любощі. Де-не-де у тихій темряві вигукували то дівочі голосочки, то весела парубоцька пісня.

Незабаром і "улиця" зібралась коло річки під гіллястою старою тополею. Молодий гомін, жарти і регіт луною розлягались скрізь понад річкою, а там між кущами верболозу соловейко тьохкав та по займищу деркачі вибивали свої пісні, мов і там була своя "улиця".

— Ой, сестрички! — пробринів чийсь дівочий голосочок, мов сопілочка, — либонь сам запорожець до нас стежку топче. Дивись, Софійко, чи пізнаєш того, з ким ти женихалась?

Молоде личко тієї, що назвали Софійкою, так і взялось полум'ям, а потім, осяяне місяцем, побіліло, як крейда.

— Та він же ж, він — Івась Удовиченко, — обізвався другий дівочий голосочок. — Бач, не закопилив губу з гордощів, а до гурту прямує.

Почулись і парубоцькі веселі вигуки:

— Агов, Іване! Не гордуєш нашою вулицею після Січі?

— Іди, іди, козаче, — по тобі вже давно дівчата сохнуть. — Овва! Сім літ мак не родив, а голоду не вчинив, — обізвалась язиката Вівдя, що хлопці "дряп-кицею" дражнили.

— О, яка вискочила сорока! — засміявсь один парубок. — Сорока горіла, бо пити хотіла.

— А зась, недопечений книше! — огризнулась "дряп-киця". — Верзе, що слина до губи принесе.

— Пугу-пугу! — крикнув хтось із гурту.

— Козак з Дугу, — обізвавсь той, кого запорожцем звали.

Се був молодий огрядний козак, літ може тридцяти, у високій смушковій шапці з червоним верхом, у зеленому жупані і широчезних жовтогарячих штанях над червоними сап'янцями.

— Здорові були, панове громадо, і ви, дівчаточка! — сказав він, здіймаючи шапку і любенько уклоняючись до громади.

— Ходи і ти здоров, Іване! — раптом загула "улиця". — Як Бог милував тебе у далекій країні, на Запорожжі?

— Хвалити Бога, — не мене одного, а усю нашу Україну Бог помилував, лядське ярмо з нашої неньки здіймає... Пам'ятатимуть наші пани-вороги Жовті Води та батька Богдана.

— Як? Що? Які Жовті Води? Який батько Богдан? — посипалось звідусюди. — Ми нічого не знаєм, нічогісінько не чули!

І хлопці, і дівчата лавою обступили молодого запорожця, мов живим тином обнесли. Одна Софійка осторонь стояла, мов вона тут усім чужа була.

— А ти ж що так, Софієчко, засоромилась, чи що?. — ззирнулась одна дівчина. — Чого стоїш сиріткою?

— Ач свята та Божа дівка! — засміялась Вівдя. — Сказано-бо: до Дмитра дівка хитра, а по Дмитрі хоч нею грубу витри.

Дехто з хлопців зареготався. Запорожець глянув назад і аж почервонів.

— Софійко, — якось-то несміливо промовив він, — ти й привітати мене не хочеш... Десь забула мене....

— Еге! — не втерпіла "дряп-киця", — забула кішка, коли й сало бачила... забув і віл, коли телятком був... А тепер, бач, ще й не вловив, а вже скубе.

— А! Щоб ти скисла, язиката! — озвавсь хтось з гурту.

Запорожець повернувся й підійшов до Софійки. Вона ще дужче засоромилась і рукавом закрилась.

— А мені казали, що ти пішла на прощу з матір'ю. Тим я й не навідавсь до вас, як приїхав, — промовив запорожець, беручи дівчину за руку. — А ну-бо йди до гурту, — і він потяг її. за руку.

Софійка все ще соромилась і не Йшла.

— Овва! — знов ув'язалась язиката Вівдя. — Тягли ведмедя до меду — та урвали вуха; тягли ведмедя від меду — урвали хвіст...

Тут хлопці ще густіше обступили запорожця.

— Годі тобі, Іване, коло дівчини панькатись, — вона не втече, як вода з решета, та й на ту язикату сороку плюнь, бо вона ні в сих, ні в тих, — говорив Яким на прізвище Яворницький, колишній приятель Івана Удовиченка, тягнучи запорожця за рукав під стару гіллясту тополю. —' Краще розкажи, що там у вас на Запорожжі і хто той батько Богдан, — чи кошовий, чи що... Звідкіля ти тепер? З Великого Лугу?

Запорожець сів під тополею, витяг із, кишені капшук з тютюном, люльку, гаман з кресалом, викресав огню і запалив люльку. Округи його посідали хлопці, а поруч з ними і дівчата.

II

— З якого кінця почати, панове громадо, і ви, дівчаточка, я й сам не знаю, — сказав запорожець, не дивлячись ні на кого. — Одно скажу: урвалась тепер ляхам нитка, так урвалась, що й вузликом вже їм не зв'язати тієї нитки. А почалось воно із-за жінки. Жив собі там, у тогобічній Україні, у Суботові, чи що, значний козак, Богдан Хмель, а по-лядськи Хмельницький, а в його була жінка. Ота жінка і впала, кажуть, в око якомусь-то панку Ляшку. Так він її чи то вкрав, як злодій, чи то насилу відбив у Хмеля. З того й почалось. За Хмеля заступились козаки, а за того панка — Чаплинський, здається, на прізвище, — за того панка — ляхи. І встала така колотнеча, що діло дійшло аж до короля. А де вже козакові з королем тягатись! Бідного Хмеля присудили горлом скарати — голову відтяти...

— Господи! Його ж тяжко скривдили, йому ж і голову рубати! — зітхнула якась дівчина,

— Так, так, — озвавсь і запорожець. — Тільки не допустив Бог до сього. Хоч Хмеля й забили у тяжкі кайдани і сторожу коло його поставили, але Бог його визволив з кайданів і він з деякими козаками та з сином Тимофієм ото ще зимою прибіг до нашого коша, на Микитин Ріг. Що він порозказав нам про тогобічну Україну, як там знущаються над нашим братом ляхи, — так аж волос на голові встає!.. От тоді й положили наші батьки-отамани з'єднатись з Кримом і укупі з татарами накрити ляхів мокрим рядном. Так і зробили. Хмель з деякими та з сином Тимошем потяг до Криму, і ще на весну привів звідти з Тугай-беєм орду. Тоді зараз на раді ми обрали Хмеля гетьманом і сьогобічної, і тогобічної України, вкрили його своїми корогвами та козацькими шапками і незабаром рушили у похід, щоб перестріти ляхів, що в кільканадцяти тисячах під булавами панів Потоцького і Калиновського прямували до нашої Січі, щоб і кодло наше зруйнувати, і наше військо вирізати до ноги, та і старого Хмеля до рук прибрати...

— Гай-гай! — гукнув запорожець та аж шапкою об землю вдарив. — І прибрали ж до рук, тільки не вони нас, а ми вражих ляхів, — ох, прибрали! — довіку не забудуть пани Жовті Води, як ті "жовті" води стали "червоними" від лядської крові, — не забудуть!

"Улиця" наче оніміла. Чути було тільки тьохкання соловейка в гущині верболозу та висвист "вівчарика" у степу.

Усі дивилися на Івася Удовиченка і мов не пізнавали його. Чи давно ж сей Івась на сій "улиці" був першим "зайдиголовою"! А тепер він наче з того світу явився... Чого він там не бачив! Якого страховища в очі йому не ставало! Лядською, бач, панською крівцею "жовті" води у "червоні" він перероблював...

"Мати Божа! Матінко! І се ж мій Івась!" — колотилось у Софійки в грудях і дух їй займало.

— Так се мов в очі мені дивиться той день, — ніби про себе знов почав Удовиченко. — Стоїмо ми табором у полі, обгорнувшись возами, мов стіною, а ляхи супроти нас — покопали землю, мов зинські щенята, і гармати по шанцях поставили, та як сичі і визирають із-за окопів. А ми на них із-за переліску виглядаємо — око в око... Що то буде?.. А над полем, у небі, вже чорні круки крячуть і орли-сизокрильці квилять-проквиляють: знає хижа птиця, що скоро їй здобич на поталу — панські Й козацькі очі з лоба видирати — висмикати та біле тіло, панське й козацьке, по тернах та по байраках жваковати... Добра здобич...

— Ох-о-о! — не вдержали дівчаточка і як одна тяжким стогоном простогнали.

А соловейко за річкою знай своє — не вгаває, та місяць білолиций ніби з жалем на бідну землю поглядає.

— Коли зирк — сам Хмель перед табором, на мишастому коні і з булавою... Ми з його й очей не зводимо, бо він став саме перед лавою нашого калниболоцького куреня... Поруч нього курінні отамани. Дивимось, що буде... А чорні круки та орли-сизокрильці так і заглядають нам в очі та крячуть на чиїсь голови...