Богацький Павло Олександрович народився 17.03.1883 року в селищі Купин (нині – село в Городоцькій міській громаді Хмельницького р-ну Хмельницької обл.). Помер 23.12.1962 року в м. Воллонґонґ, Новий Південний Уельс, Австралія.
Журналіст, письменник, літературознавець, шевченкознавець, бібліограф, громадський і політичний діяч, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка у Львові та в Австралії.
Батько Олександр Григорович Богацький і мати Ганна Луківна Цапукевич були вихідцями із священницьких родин Вінниччини. Вони своїм дітям дали гідну освіту й виховали їх у національному дусі. У с. Грицькові Городоцької вол., куди перевели по церковній службі батька, парафіяльного священника, учителем Павла став дяк К. Ковальський. 1894 року батько отримав сан протоієрея і зайняв Нестеровецьку парафію в сусідньому Ушицькому повіті. У м. Кам'янці-Подільському, спочатку в духовному училищі, а згодом у місцевій духовній семінарії, Павло здобував середню освіту. У семінарії увійшов до невеликого гуртка проукраїнськи налаштованої молоді, вплив на який мав помічник інспектора В. Чехівський – майбутній прем'єр-міністр уряду УНР. У гуртку семінаристи В. Приходько, Г. Степура, К. Широцький (всі вони згодом стали відомими діячами національно-визвольних змагань, перші двоє – членами Української Центральної Ради) та інші читали заборонені владою книги – "Кобзар" Т. Шевченка, повісті Б. Грінченка, роман-хроніку "Люборацькі" А. Свидницького, поезії М. Старицького, писали власні вірші, оповідання, робили переклади, а Павло вміщував їх у редагованій ним і друкованій на гектографі нелегальній шкільній газеті "Проба сил", за що в грудні 1903 р. був відрахований із навчального закладу.
Вступив до офіцерської школи у Вільно (нині – м. Вільнюс), яку закінчив 1906 року у званні підпоручика і був направлений на Далекий Схід, де тривала російсько-японська війна (1904–1905). Однак не доїхав, оскільки війна закінчилася. Через це Луцький полк, в якому служив П. Богацький, передислокували у Ромни, а потім у Київ. Долучився до революційного руху, діяльності підпільної військової організації, через що в 1906 р. був заарештований, ув'язнений на п'ять з половиною місяців у в'язниці "Косий капонір" київської цитаделі і зрештою звільнений з армії. У 1907–1908 рр. здобував фах агронома у Київській політехніці (нині – Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського").
Редагував і видавав журнал "Хрін" (1908; вийшло одне число) та "Вістник культури і життя" (1913; також вийшов лише один випуск). Брав участь у виданні літературного альманаху "Терновий вінок" (1908), який формував нові національні, політичні, соціально-економічні та культурні завдання, що стояли перед українством. Друкувався в газетах "Рідний край", "Громадський голос" (Київ), журналі "Бджола" (Львів).
1909 року прийняв пропозицію відомого політичного і громадського діяча, публіциста, класика української соціології Микити Шаповала (М. Сріблянського) і став співорганізатором та редактором літературно-наукового і громадсько-політичного журналу-місячника "Українська хата". Третім фундатором часопису став А. Товкачевський. У журналі публікували свої твори здебільшого молоді письменники – Христя Алчевська, В. Винниченко, М. Євшан, А. Животко, Г. Журба, О. Коваленко, Б. Лепкий, О. Олесь, М. Рильський, В. Свідзінський, П. Тичина, С. Черкасенко, Г. Чупринка, М. Яцьків, а також представники старшого покоління О. Кобилянська, М. Вороний. Їх залучав до участі в "Українській хаті" і підтримував як редактор П. Богацький. Друкував і власні оповідання й повісті ("Сонечко", "Помстилася", "Не доскочив", "Тільки правду дай!" та ін.), короткі рецензії, театральні замітки. У 1914 р., з початком Першої світової війни, царська адміністрація визнала журнал неблагонадійним і заборонила його випуск, а П. Богацького після арешту і ув'язнення вислала до Сибіру в Наримський край.
У березні 1917 року, одразу після падіння царської влади, П. Богацький повернувся в Україну і долучився до національно-визвольної боротьби. У квітні на першому Українському національному конгресі, що проходив під головуванням М. Грушевського, П. Богацького обрали секретарем. Згодом за рекомендацією Микити Шаповала призначений начальником (отаманом) київської повітової, а далі й столичної міліції. Воював проти більшовиків у складі корпусу Січових стрільців. Наприкінці квітня 1918 р., за гетьманату П. Скоропадського, був заарештований німецькою окупаційною адміністрацією і до листопада перебував у Лук'янівській в'язниці.
Після антигетьманського повстання і відновлення УНР згідно із законом Директорії УНР від 28 лютого 1919 р. очолив спецпідрозділ – Кіш охорони республіканського ладу. У складі корпусу Січових стрільців Кіш під його командуванням вів оборонні бої за Київ, Радивилів, Чорний Острів, відступаючи до Кам'янця-Подільського.
У 1919–1920 рр. перебував у Кам'янці-Подільському, тодішній столиці УНР – спершу, як отаман Коша охорони республіки, згодом, після відходу військ УНР за Збруч, отримав посаду архіваріуса Кам'янець-Подільського державного українського університету. За настановою ректора університету І. Огієнка рятував та упорядковував архівні документи губернських та урядових установ, окремі з них досліджував, публікував у місцевій пресі. Брав участь у громадському житті, зокрема – у роботі Подільської "Просвіти". Після від'їзду В. Чехівського головував у Кам'янецькому осередку Кирило-Мефодіївського товариства, вів боротьбу з "пименщиною" – наступом чорносотенних сил на чолі з єпископом Пименом на молоду українську церкву аж до видворення єпископа за межі Кам'янця-Подільського. Невдовзі, із поверненням українського війська, був призначений повітовим комісаром Кам'янеччини, організовував життєдіяльність складного в політичному та господарському відношенні мікрорегіону. Як журналіст, співпрацював із газетами ("Слово", "Подільський шлях" та ін.), що виходили у Кам'янці
У листопаді 1920 р. разом зі штабом Головного отамана вимушено покинув Україну. Відтоді почався 42-річний період еміграційного життя П. Богацького. Спочатку у Львові за завданням колишнього міністра внутрішніх справ Директорії УНР, журналіста за професією О. Саліковського організував видання журналу-місячника "Визволення", потім у Варшаві редагував газету "Українська трибуна".
1922 року на запрошення Українського комітету в Чехословаччині – важливого осередку культурно-національного життя українських емігрантів у цій країні, переїхав до Праги і до 1940 р. працював там у різних громадсько-політичних та наукових інституціях. Спочатку – у редакціях журналів "Нова Україна" (1922–1923), "Трудова Україна", був одним з організаторів і керівників "Селянської спілки". У 1923 р. разом з дружиною увійшов до складу Українського громадського комітету, був членом його управи, заступником голови і головою (1926–1929) Українського громадського видавничого фонду. Разом з тридцятитрьома відомими політемігрантами у 1929 р. підписав заяву – протест у зв'язку зі сфабрикованою справою "Спілки визволення України" й арештами в УСРР визначних діячів, через ЗМІ, у т. ч. часописи "Діло" (Львів), "Свобода" (Джерсі Сіті) поінформувавши світову громадськість про злочинні дії московського режиму.
У Празі П. Богацький розпочав активну наукову діяльність. Був учасником установчих зборів Українського історично-філологічного товариства (УІФТ, 1923), зініційованого професорами філософського факультету Українського вільного університету, став його дійсним членом. З утворенням Українського інституту громадознавства під керівництвом Микити Шаповала (1924 р., згодом Український соціологічний інститут (УСІ) у Празі) керував Кабінетом шевченкознавства. Об'єктом досліджень обрав історію літератури та її окремий напрям – шевченкознавство. Щороку робив огляд надрукованого в цій царині. Був не лише активним дослідником і натхненним пропагандистом творчості Т. Шевченка, а й палким його захисником. Ще 1911 року в "Українській хаті" видрукував повідомлення "Проект пам'ятника Т. Г. Шевченку в Києві", 1917 року у "Книгарі" опублікував статтю "Т. Г. Шевченко і княгиня Н. М. Рєпніна", у Празі – "Кобзар" (1926). За редакцією П. Богацького і В. Дорошенка в Празі побачили світ "Поезії Т. Г. Шевченка" (1930).
Щороку УІФТ відзначало Шевченкові дні і постійними доповідачами на зібраннях були академік ВУАН С. Смаль-Стоцький, Д. Антонович, Л. Білецький і П. Богацький. Зокрема 1925-го року П. Богацький виголосив доповідь "До історії критичного видання "Кобзаря" Т. Г. Шевченка". Того ж року на сторінках празької "Нової України" побачила світ його наукова розвідка "Сучасний стан світового мистецтва". 1926 р., під час першого українського наукового з'їзду, у залі Карлового університету зробив доповідь "До історії видання "Кобзаря" Т. Шевченка". Видав книжку "Сьогочасні літературні прямування" (1923).
Працюючи в УСІ, упорядкував і видав твори Г. Чупринки, перший том вибраного зі спадщини М. Драгоманова. За свої наукові здобутки в царині історії літератури Українським соціологічним інститутом був відзначений почесним званням доктора honoris kausа в галузі соціології (1929). У ці ж роки став дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові.
В 1940 р., переїхавши до Німеччини, працював у редколегії "Українського вісника" (Берлін, 1943–1945), викладав історію української літератури в гімназії та вчительській семінарії в таборі переміщених осіб Міттенвальд (Баварія, 1945–1949).
Помітний слід залишив П. Богацький у бібліотечній і бібліографічній справі. Книга була важливим джерелом його фахового розвитку та наукових досліджень упродовж усього життя. Любов до книги перейняв від батька, який зібрав бібліотеку тогочасної літератури з комплектом "Подольских епархиальных ведомостей" и "Трудов Подольского епархиального историко-статистического комитета". Чималу бібліотеку цінної літератури мав і П. Богацький, комплект книг із неї навіть придбав Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова в Празі для своєї книгозбірні. Однак понад тисячу примірників із бібліотеки вченого з переїздом до Німеччини залишилися в Празі і їхня доля не відома.