Завтра день її ангела… О, чудово!.. Завтра, значить, легко, без жадних турбот і страждань взнаю я її, розгляну добре її серце, її думи, настрої, словом, завтра я нарешті прочитаю таємницю її душі і впевнюсь: чи пан, чи пропав я.
В неї завтра свято… Свято, і, значить, душа її одірветься од землі, забуде її мізерію та знесеться у високості радости, щастя і раювання. Вона стане прозорою і чистою, мов повітря ранньою осінню, обмиється, мов свіжою росою, і весела, запашна, стане чулою і буде обзиватись на кожний згук мого серця.
Завтра я розрубаю наш вузол, завтра я взнаю все, а мені допоможе свято… Безперечно, бо в сей день, нехотячи, станеш та оглянешся на довгу путь позад себе, згадаєш з приємністю щасливі хвилини та замислишся над будучиною. А згадає вона минуле своє – згадає й мене, бо я дав їй найбільше яскравого, найбільш пам'ятного. Погляне в таємну далечінь будучини і знову таки повинна б подумать над нашою довгою страдницькою повістю…
Завтра, завтра або гимн, або requiem…
Але треба свято її прикрасити й зовнішньо по-святочному. Щоб кожна хвиля дня приносила їй радість, щоб вона була настроєна урочисто, щоб почувала себе щасливою, щоб згинула навіть можливість замислитись чорною думою… Треба вгадати її бажання і задовольнити їх, щоб вона могла тільки сказати: ах, яка я сьогодні щаслива!..
Так!.. Гаразд…
Вона дівчина. Двадцять перший їй минув… Чогось не можу я уявити дівчини без квіток. Правда, час дівування, тобто весна молода життя. А яка вона без квіток?
І так, квіток!.. Квіток цілі пучки, у вінках, у горшках, у кошницях… Білих, рожевих, червоних і ще, ще… Ріжних… Щоб в очах стояло море фарб, щоб маячіли ріжні тони, ріжні комбінації їх… Щоб у кімнаті стояв аромат квіток перемішаний, мов у багатім саду, щоб він п'янив голову і радував серце… Щоб вінок на голові був, бутоньєрка на грудях, кошниця на столі між нудними лекціями, горшки на вікнах… О, се буде гаразд!.. Мов у Флори на святі…
До квіток треба додати ще ріжних річей… Взагалі, треба можливо ріжноманітних річей послати, бо вони будуть свідчити про широке коло потреб її натури, які наче підгледіли у неї її знайомі. Далі, се викличе буйну радість, що має вона все, що всі її бажання задоволені… А головне – втішить те, що її багато людей любить і пам'ятають про неї, коли згадали в сей день…
Так до роботи ж!.. Ідея гарна. Але треба всі речі послать "од невідомого", бо кому того не знати, що в кожному презенті чималу ролю відограє інтриґа. Зараз: хто прислав; чому то він прислав; чом сю річ, а не другу яку, та чи не має вона якого особливого значіння. І ще цілий рій запитань встануть зараз перед нею і зацікавлять та приємно замучать її…
Зайшов я в маґазин тропічних рослин. В ніс вдарив запах цвітучих квітів, а в очі впали високі листаті пальми, гарно підстрижені цитрини, помаранчі… Багато ріжних… Я ходив між ними з гарною панночкою, яка була моїм провідником у сім лісі і моїм навчителем. На кожнім кроці запитання їй і пильний погляд. Так!.. Я оглядав кожну рослину пильно і старанно. Так, наче в давнину на східних базарах живого товару розглядали молодих невільниць. Моє око нахабно оцінювало постать красуні, заглядало їй у вічі, білі зуби, а руки досить делікатно торкались її пишних форм.
Як багатий патрицій, в кишені якого було повно золота, я сміло переглядав рядок квіток і рослин, запитував їх ціну і не соромлячись ґанджував їх. Далеко у кутику око моє помітило гарненьке деревце. Височенька, гарна корона з досить великими, темно-зеленими, наче полякерованими листками. Гілочки були вкриті великими червоно-рожевими квітками та пуп'яшками. Воно мені подобалось своєю холодною, гордою красою, вразило силою впливу і зачаровання. Як красуня одаліска, воно вабило до себе і підкоряло.
– Осе, прошу дати мені… – звернувся я до панночки, не називаючи свою чарівницю-красуню.
– Отсю камелію? – перепитала вона мене.
– Так. Прошу оту камелію.
Я промовив назвище квітки не твердим уже голосом. Почувши її назвище од панночки, мені зразу стало якось наче лячно. Чогось затремтіло моє серце і стиснулось боляче. Я вже бачив у ній якусь пересторогу, наче вона була мені символом чогось неприємного, що ще прийде, що буде незабаром. Але се почуття було слабке і неглибоке. Я швидко переміг його в собі та ще раз попрохав одкласти мені камелію…
Замовив я ще кошницю з ріжними квітами, вибрав три квітки туберози, пару хризантем. Сніпок червоних гвоздик, а також білих троянд – Снігових королев… Розписав коли що послать, дав адресу, попередив, щоб не було ярликів маґазина, щоб не одним чоловіком посилали, взагалі, щоб було все втайні. Заплатив гроші й вийшов.
Йшов по вулиці, а образ камелії, холодної, суворої, зеленої красуні стояв перед моїми очами і мучив якоюсь таємницею. Я почував, що вона наче оживала і своєю особою впутувалась у наші відносини, затягала їх якимось сумним флером, надавала їм тон журби та безкраїх страждань! Якийсь страх невідомий, просто містичний охоплював моєю істотою і тряс моєю душею.
Але через якусь хвилю розсудок поборов його і я нагадав собі, що моя робота ще не скінчена. Та й справді! Коли квіти могли бути прислані од двох її знайомих, то треба ж, щоб і другі не були гіршими од людей.
Я зайшов у маґазин скульптурних річей. Але не штука заплатити гроші, а штука вибрати річ, щоб вона була і до смаку і відповідала свому призначенню. На полицях стояло сила ріжних фіґур, античних богинь, бюстів відомих людей, так собі цяцянок і все то тонкої, артистичної роботи. Що взяти?… Очі любують то ту, то другу річ, а спинитись все не можеш на чому-небудь одному. Але нарешті стало соромно так довго вибирати і я хотів взяти яку-небудь статую, і тоді ж я вгледів "Ромео і Джульєтту"… Копію роботи Родена… Постать Джульєтти, наче символ її глибокого кохання, хвилював мене. Мені здавалось, що нічого кращого і більш до речі я і знайти не міг. Мармурова, з аршин високости, артистично виконана вона могла бути приємною прикрасою кожної вітальні. Я втішився сим і пішов далі.
Зайшов у маґазин меблів. Тут купив туалетний столик з чудовим люстром. В стилі модерн, з білого ясеня, дуже ориґінальний рисунок – все се теж могло зробити вражіння…
А потім, ну, потім купив те без чого не буває солодко на кождім святі… Цукерків, ріжних цукерків, цілі гори… Фруктів… ну, всього, що вважав необхідним.
Все заказав на завтра і, радий, що зробив усе гаразд, хотів йти додому, але згадав, що необхідно щось послати од свого імені, гласно, і тоді тільки вона повірить, що все решта – то од когось другого.
Тоді зайшов у книгарню і казав дати у гарній оправі "Портрет Доріяна Ґрея"… Се буде од мене. Дома зроблю надпис і пошлю їй…
Все. Повертаючись з города, я зайшов до неї, але її не захопив дома. Та то дурниця!.. Мені й не бажалось таки конче сьогодні її бачити. Та ж завтра буде мій день. Завтра вона закине свою працю, свої буденні інтереси і вся оддасться святкуванню, мені, нашому закоханому переживанню. Завтра я нагороджу себе за все втрачене!.. Я був певен в сьому і без жалю пішов додому, не бачившись із нею.
Прийшов. Туди, сюди кинувсь по хаті. Сів за стіл, щоб провадить далі свою роботу, але все не міг сконцентрувати своєї уваги на суті праці. Замість білих сторінок зшитка перед моїми очима стояли зелені, м'ясисті листки чудової камелії. Я вдивлявся в будову їх, її квіток, вгадував її природу і потреби її. Я захоплювався сим і забував, що то треба було брати перо в руку, прислухатись до стану своєї душі, до форми своїх думок і мережити чисте поле паперу взором літер і рядків їх.
Швидко я зрозумів, що се не робота буде, а одно безголов'я. Подали їсти. Я їв, і думки мої були там – біля тої таємної істоти, вічно-молодої, зеленої, яка так несподівано схвилювала мою душу і захопила в обійми тривоги і роздумування. Хто вона, що їй потрібно од мене?… І змагалась душа моя з нею, а визволитись не могла…
Я починав таки серйозно турбуватися. Смішно було мені, що щось неживе, хоч і красиве, красиве холодною, мертвою красою опанувало над моїм духом і непокоїть його… Що за безглуздя!.. Піду розвіюсь я… Се винна моя натура – завжди переоцінювати і збільшувати все… Ну, і що в сім є такого дивного, чи таємничого?… Дурниця!..
Я пішов за город. По білій дорозі шосе я йшов вперед без ясної мети. Зустрівся місток і дорога праворуч – польова, звичайна дорога. А чом же не звернути? Звернув. І по обидва боки шуміло море колосків. Навівало задуму і загадувало страшну загадку життя: де щастя?… Я так певен був, що в коханні, у тім солодкім жаданні одвіта у коханої жінки, на який осе я чекаю багато часу, але нарешті таки взнаю завтра… Що за питання, коли все так ясно і просто на землі… Я йшов далі. Попереду шумів густий березовий ліс. Білі стволи крайніх дерев здавались свічками на багатім підсвічнику перед олтарем у храмі. І самий ліс зелений здавався величним храмом. Так чом же не зайти мені туди та не помолитись великому богові, не подякувати за втіху красою, яку розсипав вкруг мне?… Я зайшов у ліс. Моторна вивірка стрибнула перед моїми очами по гіллях берез і щезла.
Далеко десь кричала перепелиця… Я йшов по стежці і прислухався до музики комарів наді мною, до шуму дерев, до аромату міцного гнилого листя і трави.
Я йшов легко і бадьоро, бо чом же і не веселому мені бути. За довгих три роки невідомости і хитання я нарешті завтра буду ясно знати – чи любить вона мене. Але чого така певність?… Чого?… бо я її люблю вже давно, давно. Бо… вона знає, що давно вже хочу знати се од неї… Бо… до сеї пори ще ніколи не казала сього і не показала… Бо… Але, на що докази, коли я певен в тому…
Я добрим молодецьким кроком перейшов шмат лісу і вийшов з другого боку його. Вже смеркалось. Час і додому. Та то і гаразд, бо день пройде, завтра прийде, ну, а завтра то ж свято, то ж день фатальний для мене, день великий, може, й нова ера мойого існування. Та, Боже мій, скорше б він приходив! Не сила вже й ждати його.
Через немилосердно довгу ніч наступив бажаний день. Сонце наче посоромилось в сей день світити так, як учора, і горіло у стократ дужче і ясніше. Воно, звичайно, добре, що тільки ради сьогоднішнього свята так, а не завжди, бо тоді б страшний фінал усього світу міг би наблизитись у сто разів швидше, і ми б, нещасні люди, бачили, як сонце погасло і мороз несвітський заморозив би навіть палаючі уста закоханого.