Працюючи в УСІ, завідував не лише Кабінетом шевченкознавства, а й бібліотекою установи, в якій бібліографував і каталогізував нові надходження. В Австралії збирав і очолював бібліотеку Австралійського відділення НТШ.
Досвід бібліографування набув, ще редагуючи журнал "Українська хата". У його випусках інформував читачів про нові видання, у шостому числі вмістив свою рецензію на твір В. Винниченка "Біля машини". 1918 року, перебуваючи у Лук'янівській в'язниці, на замовлення редакції журналу "Книгар", яка надсилала йому книжки, написав кілька десятків рецензій. Цей досвід бібліографічної праці був врахований керівництвом НТШ у Львові, яке, обравши П. Богацького своїм дійсним членом, визначило йому працю у складі Бібліографічної (Бібліологічної) комісії Наукового товариства імені Шевченка. Бібліографічні огляди і рецензії він публікував у виданнях НТШ, зокрема у 146-му числі "Записок НТШ" (1927) дав огляд україніки з чеського журналу "Сasopis Ceskeho Muzeum".
У Кабінеті шевченкознавства відслідковував видання, що стосувалися життя і творчості Т. Шевченка, бібліографував їх, аналізував відповідні друки і публікував інформаційні огляди під назвою "Нове про Шевченка". До 100-річчя виходу першого видання "Кобзаря" підготував критично-бібліографічну монографію "Кобзар" Т. Г. Шевченка за сто років: 1840–1940" (Краків, 1942). Уклав бібліографію творів Г. Чупринки. У Празі, маючи повний комплект "Української хати", підготував ґрунтовну бібліографію журналу, подав абетковий список письменників і митців, що входили до автури цього часопису, розкрив їхні псевдоніми, криптоніми, зібрав повну бібліографію публікацій про часопис. Однак ця велика бібліографічна праця, що залишилася у Празі, не була опублікована і вважається втраченою, як і увесь його київський архів П. Богацького.
Зібрав і репрезентував шевченкознавчу колекцію друків для відділу україніки на виставці книжкової культури, організованій із нагоди IV Міжнародного конгресу (з'їзду) бібліотекарів і приятелів книги (Прага, червень-липень 1926 р.). Під впливом з'їзду 5 січня 1927 р. представники української еміграції в Празі провели установчі збори і створили Українське товариство прихильників книги (УТПК), яке протягом 1927–1934 рр. очолював С. Сірополко, у 1934–1942 рр. – В. Січинський. Як член УТПК від часу його створення П. Богацький плідно співпрацював з його бібліотечно-бібліографічною комісією, публікував рецензії та бібліографічні огляди, 1934 року у складі журі брав участь у підсумуванні конкурсу на кращу українську книжку, видану в світі. В УСРР друкувався в "Бібліологічних вістях".
П. Богацький реалізовував свій різнобічний талант і в освітній сфері. У 1939/40 навчальному році, працюючи з дружиною в українській гімназії у Модржанах неподалік Праги, вів заняття з пластової тематики і завідував гімназійним інтернатом.
Під час перебування в Німеччині розпочав роботу над "Малою літературною енциклопедією", про яку В. Січинський писав: "Це є оригінальна й дуже цінна літературна праця, що знайомить читачів з усіма явищами й стилями в літературі й подає короткі синтетичні відомості про українських письменників та цілу історію українського та світового письменства. "МЛЕ" особливо потрібна для українських шкіл та курсів на еміграції". Спільно з бібліографом Є. —Ю. Пеленським підготував бібліографічну працю "Шевченкіана в Велико-Німеччині за 1940–1941 рр." (1942), де відображено не лише книжкові видання творів Т. Шевченка а й повний перелік літературознавчих досліджень, окремі статті про життєвий і творчий шлях поета.
Ще з семінарських часів займався письменницькою працею. З 1906 року друкувався в альманасі "Терновий листок", часописах "Рідний край", "Громадський голос". Чимало оповідань та новел під псевдонімом "Як. Стоколос", криптонімом "П. Б." побачили світ в "Українській хаті". Наприкінці 1918 р. у видавництві "Грунт" вийшла збірка новел "Камелії", яку П. Богацький писав під час перебування в Лук'янівській в'язниці. 1920 року у Польщі почав писати повість "Під баштою зі слонової кості" (опублікована у 1923 р. в Берліні). Видав також есе "Сучасний стан світового мистецтва (Прага, 1924), "На шляху до освіти" (Берлін, 1941), автобіографічні повісті "Мій дім, мій край, моє життя", "На горбах Поділля", "З пережитого. Спогади" та ін.
1949 року у 66-річному віці П. Богацький вимушено покинув Європу, разом із сім'єю перебравшись до Австралії. Заради виживання родини в нових умовах, зменшив собі вік на 10 років, щоб працевлаштуватися на сталеварні в Тірулі. Невдовзі налагодив контакти з українською діаспорою Австралії і брав активну участь в її громадській та науковій роботі. Був фундатором Української громади у Вуллонґонґу (згодом визнаний її почесним членом), співпрацював з редакцією українськомовної "Вільної думки" (Сідней), публікував рецензії, бібліографічні огляди україніки, оповідання і повісті. Співзасновник НТШ в Австралії (1950), з травня 1953 р. його дійсний член (відділення Філологічної секції). В Австралії завершив роботу над "Малою літературною енциклопедією". Упорядкував книгу власних та Микити Шаповала і А. Животка спогадів "Українська хата" 1909–1914 рр." (1955), що містить не лише докладні відомості про часопис, а й огляд історії української журналістики у викладі П. Богацького.
Багато зробив для популяризації наукового та письменницького доробку П. Богацького його син Левко – активний діяч громадського руху української діаспори в Австралії, 1994 року в "Альманаху" українського часопису "Вільна думка" вмістив нарис "Павло Богацький". Видав батькову "Малу літературну енциклопедію" (Сідней, 2002). Зібрав, упорядкував і за підтримки Фундації українознавчих студій опублікував значний за обсягом науково-літературний спадок свого батька ("Архіви". Сідней, 2003), до якого увійшли епістолярій, повісті, маловідомі літературознавчі статті, низка розвідок про життєвий шлях вченого, власні спогади, бібліографія творів. Л. Богацький прагнув донести до України раніше заборонені праці батька, поіменованого в радянські часи "українським буржуазним націоналістом", інформацію про його життя і творчість. Побував у Києві, зав'язав контакти з відомим літературознавцем і бібліографом Ф. Погребенником, віддав йому чимало листів прихильників батькового таланту з дозволом на опублікування, частину батькового архіву передав Національному музеєві Тараса Шевченка та Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського, копії документів, зокрема рукопис "Малої літературної енциклопедії" – Одеській національній науковій бібліотеці, чимало матеріалів отримали літературознавець В. Мацько, історик-краєзнавець В. Прокопчук. У Шевченковому музеї в Києві була розгорнута виставка творів П. Богацького, проведено вечір, в якому брав участь син Левко Павлович і його дочка Марія.
П. Богацький, ім'я якого довгий час замовчувалося в СРСР і він був майже невідомим, повернувся в Україну з "Енциклопедією українознавства", "Енциклопедією української діяспори", де його життю і діяльності присвячені змістовні гасла, та з іншими виданнями. Його доробок аналізували в Австралії дослідники Р. Микитович, С. Радіон, І. Рибчин. У 1990-х роках Ф. Погребенник опублікував оповідання "Чесний робітник" (у журналі "Дзвін") та кілька своїх літературознавчих розвідок про творчість письменника. За сприяння В. Прокопчука побачив світ невеликий екскурс П. Богацького з проблем етики "Привітання та його історія", наукова інформація про його життя і наукову діяльність репрезентована в монографії "Інституціоналізація краєзнавчого руху Правобережної України 20-х років ХХ – початку ХХІ ст." та низці наукових і науково-популярних статей, опублікованих в Україні та Австралії. 2016 року в Дрогобицькому державному педагогічному університеті ім. Івана Франка відбулася всеукраїнська наукова конференція "Творчість Павла Богацького в контексті української літератури ХХ ст.". Постаттю П. Богацького зацікавився директор Хмельницького обласного літературного музею, член НСПУ В. Горбатюк, присвятивши своєму землякові романи "Слово і меч" (2013) та "Листи забутого життя" (2023). У музеї зберігається значна частина документів і матеріалів, надісланих Л. Богацьким із Австралії в Дунаївці та Хмельницький. У музеї Нестеровецької гімназії на Дунаєвеччині створено куток про життя й патріотичний внесок у незалежність України національно відданої родини священника О. Богацького, жорстоко нищеної тоталітарним режимом.