В образі Савлутинського критика найперше побачила "спеца" з буржуазними звичками, апологета старовини, егоїстичну натуру, ледь не ніцшеанця. В дусі тогочасних командно-адміністративних настанов одразу ж було зроблено висновок: у романі пропагується ідея, що "гегемоном сучасної соціалістичної "стройки" є не пролетаріат, а інтелігенція". Після шахтинського процесу ("шкідництво" технічної інтелігенції на Донбасі), який щойно завершився засудженням 49 чоловік, це був загрозливий закид.
Та М. Івченко інтенсивно працював далі. За віком він був у розквіті творчих сил, його талант міцнів, незважаючи на постійні осмикування й підправляння. Це засвідчила й повість "У сонячнім колі" (Життя й революція. 1929. № 9—10), близька проблематикою до роману "Робітні сили", але в художньому плані довершеніша, завдяки повнішому розкриттю особистості головного героя — викладача педтехнікуму Косеня. Внаслідок нелегких життєвих випробувань він усвідомлює, що лише через любов і злагоду людина найглибше пізнає інших людей і здатна творити новий світ.
Однак в Україні розгорталася нова кампанія викриття "підривних сил" соціалізму — тепер їх було "виявлено" серед інтелігенції, в так званій Спілці визволення України (СВУ). Підозра впала передусім на тих культурних діячів, що мали стосунки з "буржуазним світом" і в останній час виявляли стривоженість помітним відхиленням курсу країни від основних засад, проголошених революцією. До таких незабаром було зараховано й М. Івченка. Багато що в його творах уже раніше епатувало ортодоксальну критику. Потрапивши на лаву підсудних, письменник став відкритою мішенню для вульгаризаторських вправ.
На щастя, час масових репресій ще не набрав тотальних обертів. За всієї продуманості судового сценарію органами ДПУ, очевидної підтасовки фактів навіть тоді дев'ятьом підсудним із сорока п'яти так і не вдалося інкримінувати злочину — їх засудили умовно. Серед них був і М. Івченко. У квітні 1930 p., після відкритого судового процесу, його було звільнено. Але публічно зневажений, зганьблений, вимушений каятися у нескоєних гріхах, переживши сильну психічну депресію, письменник довго не міг взятися за перо.
З новонаписаного нічого видрукувати не пощастило. (Ця спадщина ще сподівається на дослідників: в рукописах — не лише оповідання, а й повісті, кіносценарій, роман, подорожні нотатки, щоденники різних років, спогади.) Арешт і розстріл у грудні 1934 р. групи безневинних письменників, звинувачених у тероризмі (Г. Косинка, О. Близько, К. Буревій, Д. Фальківський, І. Крушельницький), віщували нову, значно жорстокішу хвилю репресій.
М. Івченко виїздить на Північний Кавказ. Працює у Владикавказі за старим фахом агронома-економіста на селекційній станції, а з березня 1939 p. — викладачем англійської мови місцевого сільськогосподарського інституту. Того ж року раптово помирає від зараження сибірською виразкою. На похорон не встигла з Києва навіть дружина, теж письменниця Л. Коваленко, автор збірок оповідань, п'єс, романів, перекладів з французької літератури. (Вона зовсім невідома в нашій літературі лише тому, що після смерті чоловіка, уникаючи репресій, емігрувала за кордон.)
Творчий шлях М. Івченка — то нелегкі пошуки художнього пізнання людини в складну добу соціальних потрясінь, але пізнання не через зовнішнє сприйняття подій, а через внутрішньо-духовне осмислення, емоційне відчуття, до того ж не завжди й активною особистістю. Письменник прагнув художнього відтворення реальності переважно з погляду саме такої індивідуальності, даючи цим багатовимірнішу картину живої дійсності, своєрідно застерігаючи від однолінійного, лише апологетичного її трактування, намагаючись розкривати людину в її одвічних пошуках гармонії зі світом.