Пушкін усеосяжний. Здасться, немає в житті нічого такого, про що він не подумав і не написав би.
Лермонтов переважно (не забудьмо при цьому, що він прожив на десять років менше Пушкіна і загинув зовсім юним) поет однієї теми. Про що б він не писав, поет думає про волю людської особистості, про самотність передової людини у ворожому світі. Трагедія самотності розкривається і через уособлення природи ("Утес", "Тучи", "На севере диком", "Дубовый листок" і ін.), і через долі реальних людей ("Смерть поэта", "Памяти А. Одоевского"), і через глибокі філософські роздуми про сенс життя ("Пророк", "Выхожу один я на дорогу", "Дума").
Вірші Лермонтова немов насичені електрикою, вони "написані кров'ю серця". Вражають його оцінні, часто контрастні епітети, напрочуд яскраві порівняння і метафори.
Мені здається, що лірика Пушкіна спокійніша, "старша" ніби, а поезія Лермонтова — нестримний порив, кожний вірш — згусток енергії й емоцій.