Відтворюючи родовід сім'ї Лаврецьких, Тургенєв показує, як після указу про "вольності дворянства" від покоління до покоління посилювалися культурний розрив і соціальні суперечності між дворянством і народом. Письменник намагається знайти у дворянському середовищі обнадійливі ознаки морального оновлення, і з цією метою вводить у роман героїв нового типу — відкритих, чесних, вільних від егоїзму, амбіцій, рефлексії й інших історичних вад "зайвих людей". У суперечці із поверховим, самовдоволеним бюрократом-західником Паншиним герой роману Федір Лаврецький формулює скромну, але шляхетну програму: "Орати землю... і намагатися якомога краще її орати". Пафос справи вперше поєднався у Тургенєва із високою поезією кохання. Кохання Лаврецького до Лізи Калитиної змінює його душу, уможливлює гармонійний ідеал, що об'єднує "чесну працю", щастя "на все життя", непохитні моральні принципи і віру у високий сенс людського існування.
Через п'ять місяців після появи "Дворянського гнізда" Тургенєв розпочав роботу над романом "Напередодні" ("Накануне"). У 1860 р. роман був опублікований і, на відміну від "Дворянського гнізда", спричинив бурхливу, суперечливу реакцію. Героїню свого роману Тургенєв поставив перед вибором. Єлена Стахова уособлювала молоду Росію, яка охоплена спрагою змін. На місце її обранця претендують учений, художник, чесний чиновник і революціонер. І коли Єлена віддала перевагу "бродязі, різночинцю" революціонеру Інсарову, це сприймалося як відповідь на логічне читацьке запитання: який тип діяча найпривабливіший для сучасної російської молоді?
Трагічний характер новітніх конфліктів Тургенєв спробував показати у новому творі — романі "Батьки і діти" ("Отцы и дети", 1862). Читач бачить господарські негаразди, закостенілість і безсилля адміністрації, зубожіння народу, розклад традиційного побуту, зруйнування одвічних зв'язків селянина із землею, общиною, сім'єю. На цьому фоні розгортається суперечка про шляхи порятунку Росії, що ведуть герої, котрі представляють дві основні партії російської інтелігенції. Програма лібералів, головним захисником якої виступає Павло Петрович Кирсанов, поєднує ідеї гідності та прав особистості, самоповаги, честі, свободи та думку про велике значення землеробської общини і патріархальної сім'ї.
Лібералам протиставлений "нігіліст" Базаров, у якому читач легко впізнавав виразників ідей і настроїв революційної молоді. Базаров проголошує ідею "цілковитого і нещадного заперечення", не визнаючи жодних меж при її втіленні. Існуючий світ повинен бути зруйнований дощенту — інакше Росія ніколи не вийде із замкнутого кола механічних змін. Герой не менш категорично заперечує кохання і поезію, музику і красу, філософське мислення і сімейні стосунки, такі моральні категорії, як обов'язок, право, зобов'язаність. Виступаючи свідомим і нещадним противником традиційного гуманізму, Базаров протиставляє йому істини природознавства, що стверджують жорстоку логіку життя-боротьби.
У суперечках із Павлом Петровичем Базаров легко перемагає. Проте все це лише частина істини. Тургенєв проводить свого героя колами життєвих випробувань, які й виявляють зі справжньою повнотою й об'єктивністю правоту і неправоту Базарова. Вихід роману спричинив гучний літературний скандал. Письменник був приголомшений і кричущою суперечливістю відгуків, і суб'єктивною однобічністю більшості з них. Ображений і розчарований, він знову поїхав за кордон і впродовж кількох років майже не писав. У першій половині 60-х pp. Тургенєв опублікував лише невелику повість "Привиди" ("Призраки", 1964) і лірично-філософський етюд "Досить"("Довольно", 1865), де прозвучали сумні думки про ефемерність усіх людських цінностей.
Проте відмовитися від активної участі у літературному та суспільному житті Тургенєв не зміг. У Баден-Бадені і в Парижі, де він провів більшу частину останніх двадцяти років життя, його, як і раніше, хвилювали перипетії політичної боротьби у Росії, наслідки ліквідації кріпацтва. У 1867 р. письменник закінчив роботу над романом "Дим" ("Дым"). У "Димі" Тургенєв різко відійшов від звичної для нього жанрової структури, сконцентрованої навколо головного героя та героїні. Сюжет нового роману розгалужується на кілька майже самостійних ліній, пов'язаних між собою здебільшого смисловими перегуками. Роман наповнюється сатиричними та публіцистичними мотивами, раніше мало властивими манері Тургенєва. Головним об'єднуючим первнем стає символічно-філософський образ "диму", що притягує у поле свого тяжіння всі ключові епізоди та деталі.
У ці роки відновлюється давня зацікавленість Тургенєва народною темою. Продовженням спроб створити російський епос стала робота Тургенєва над повістями "Бригадир" (1866), "Нещасна" ("Несчастная", 1869), "Дивна історія" ("Странная история", 1870), "Степовий король Лір" ("Степной король Лир", 1870), "Стук... стук... стук!.." (1871), "Пунін і Бабурин" ("Пунин и Бабурин", 1874) та ін. На перший погляд, Тургенєв воскрешає тут поетику "натуральної школи", що підпорядкувала зображення людей і подій завданням соціальної типізації. Проте щільність і конкретність соціально-побутових характеристик, детальне змалювання середовища, що оточує героїв, вступають у нове, плідне поєднання з універсально-філософським осмисленням характерів і ситуацій. Тургенєв змальовує типи, які втілюють кореневі риси національного характеру.
Не меншою була зацікавленість Тургенєва прихованими ресурсами людської природи взагалі. Прагнення пізнати їх втілилося у цілій групі "таємничих повістей": "Собака" (1870), "Сон" (1877), "Пісня торжествуючого кохання" ("Песнь торжествующей любви", 1881), "Клара Мілич" ("Клара Милич", 1883). Т. змальовує явища людської психіки, які вважалися тоді недосяжно загадковими: його приваблюють дивні збіги у бажаннях і вчинках різних людей, таємниці спадковості, загадки психології сну, приклади незрозумілої влади померлих над почуттями та волею живих, гіпноз, галюцинації, незрозумілі передчуття і т. п.
Зацікавленість масштабним, узагальнюючим осмисленням життя по-іншому виразилася у зверненні Тургенєва до мемуарного жанру. Упродовж 70-х pp. формувався і неодноразово поповнювався цикл мемуарно-автобіографічних нарисів "Літературні і життєві спогади", де письменник намагався пов'язати власну долю з історичними долями свого покоління. На початку 1877 p. Тургенєв видав роман "Новина" ("Новь"), у якому змалював "ходіння у народ" революційної молоді.
На межі 70—80-х pp. незалежна і чесна позиція Тургенєва, незмінна шляхетність його творчих пошуків нарешті принесли йому заслужену славу як у Росії, так і за кордоном. Для письменників Заходу він став головним представником російської культури й одним із корифеїв європейського реалізму. У 1878 р. він разом із В. Гюго керував міжнародним літературним конгресом у Парижі.
Навесні 1882 р. проявилися перші ознаки важкої хвороби, яка виявилася смертельною. Помер письменник у 1883 р. у Буживалі, неподалік від Парижа, на віллі П. Віардо. За кілька місяців до смерті Тургенєв видав першу частину "Віршів у прозі" — цикл ліричних мініатюр, що став своєрідним прощанням письменника з життям, батьківщиною та мистецтвом.
В. Маркович