"Тарзан" став найвідомішим твором Е. Р. Б., перевершити успіх якого письменник так і
не зміг.
Та все ж спочатку — ще кілька слів про пригоди Джона Картера.
Про першому романі "марсіанської трилогії" (1917 році роман вийшов окремою книгою під назвою "A Princess of Mars" — "Принцеса Марса") часто повторюють як мінімум дві дуже поширені дурниці. Перша — це роман "про політ на Марс". Друга — це одна з перших "космічних опер". Ні те, ні інше в принципі не вірно.
Поняття "космічної опери" зазнавало досить помітних змін протягом десятиліть, однак воно виникло лише на початку 30-х років та у зв'язку із зовсім іншим типом фантастичних творів — космічної версією "кінських опер", тобто вестернів. Що ж стосується теми "польоту на Марс", то ніякого польоту, строго кажучи, герой Берроуза не скоював…
Власне, набагато більше підстав вважатися "марсіанськими піонерами" у героїв романів Персі Грега "Через Зодіак" (Percy Greg, "Across the Zodiac", 1880), Роберта Кроми "Стрибок у космос" (Robert Cromie, "A Plunge into Space", 1891) і Элсуорта Дугласса "Брокер фараона" (Ellsworth Douglass, "pharaoh's Broker", 1899) — персонажі цих книг досягли Марса на космічних кораблях куди раніше, ніж туди прибув герой Берроуза.
Серед "марсіанських" предтеч Джона Картера є і ще один, самий таємничий. У 1905 році була опублікована книга Едвіна Лестера Арнолда "Лейтенант Гулливар Джонс: Його канікули" (Edwin Lester Arnold, "Lieut. Gullivar Johnes: His Vacations"), яка вийшла тільки у Великобританії і не мала ніякого успіху. Здавалося б, книга Арнолда навряд чи могла потрапити в руки Берроуза, однак збіг сюжету "Канікул Гулливара Джонса" з "марсіанської трилогією" про Джона Картера місцями просто вражаючі. Гулливар Джонс, лейтенант армії США, потрапляє на Марс без всякого космічного корабля — його доставляє туди випадково знайдений на вулиці чарівний килим. Лейтенант необережно побажав опинитися "ну хоч на Марсі" — і килим негайно виконав його бажання, попередньо герметично упакувавши героя. На Марсі Джонс виявляє колись могутню, а нині гинучу стародавню цивілізацію, терзати набігами варварів. Джонс закохується в місцеву принцесу, відправляється в похід по "Річці Мертвих" до полюса Марса, а після повернення дізнається, що його кохана знаходиться в руках варварів. Звичайно, лейтенант звільняє її і відправляється разом з нею в Нью-Йорк на тому ж килимі-космоліт…
В іншій книзі Едвіна Арнолда — "Фра-фінікієць" ("Phra the Phoenician", 1890) — описаний безсмертний герой, який протягом тисячоліть раз по раз повертається до життя в образі тридцятирічного солдата, досконало володіє мечем.
"Немає жодних свідчень, — пише Річард Лупофф, — що Берроуз читав книги Арнолда і був шанувальником його творчості, проте дати видання книг і містяться в книгах збігу виразно дають привід для роздумів".
Схожість посилки другого роману Берроуза з киплинговской "Книгою джунглів" могло б викликати подібні нарікання, однак Тарзан настільки не схожий на Мауглі, що навіть у затятих опонентів творчості Е. Р. Б. язик не повертається звинуватити його у якому б то ні було запозичення. І потім, час уже розсудив і героїв, і їх авторів — Кіплінг помер нобелівським лауреатом з літератури, зате книги Берроуза видавалися величезними тиражами. Мауглі залишився героєм казки, а Тарзана Берроуз — а потім і його епігони — відправив у нескінченний пошук пригод.
Популярність Тарзана не потребує навіть констатації. Якщо ви не читали романи про Тарзана, ви бачили фільми про нього, якщо випадково не бачили фільми — вам напевно попадався по телевізору підлітковий телесеріал або діснеївський мультфільм… Американці, звичайно, додадуть в цей список нескінченні серії коміксів.
Так чи інакше, Тарзан став одним з найпопулярніших образів масової культури XX століття.
А почалося все це божевілля в тому ж 1912 році. У жовтневому номері "All Story" цей роман був опублікований цілком під назвою "Tarzan of the Apes".
"Я писав від руки на обертах використаних бланків і на інших випадкових аркушах, які потрапляли мені під руку, — згадував Берроуз. — Я не вважав роман особливо хорошим і сумнівався, що його вдасться прилаштувати. Однак Боб Девіс [Роберт Хобарт Девіс (Robert Hobarth Davis) — один з найвідоміших редакторів концерну Frank A. Munsey, який багато в чому визначав політику і вигляд pulp-журналів 10-х років — С. Б.] оцінив його комерційний потенціал досить високо і прислав мені чек, здається, на 700 доларів…"
Якщо під час роботи над "Принцеса Марса" Берроуз ще тільки здобував навички літературного ремесла, то в "Тарзана" його талант Повелителя Пригод розкрився на повну силу. Роман читався тоді і читається зараз з неубывающим інтересом — читається не тільки як каскад захоплюючих адвентюр, але і як гімн людському розуму, силу людського духу. Безумовно, це казка — але часом вона вражає несподіваними поворотами цілком сучасної думки, ідеями, які парадоксально застосовні до реальних обставин. Наприклад, все, що стосується отримання Тарзаном здатності спілкуватися з іншими людьми — спочатку він навчився виражатися письмово (фантастика, чиста фантастика, навіть не наукова), потім волею обставин навчився читати англійський текст по-французьки, потім переш
їв і на англійську мову… Всі ці трюки парадоксально відображають реальні труднощі, що виникають при розвитку комунікативності дітей в сучасному багатомовному соціумі. Зараз діти нерідко спочатку вчаться розпізнавати англійські вивіски магазинів і лише потім співвідносять ці знання з російським алфавітом; вони існують відразу в декількох мовних потоках, і з зростанням інформаційної зв'язності світу ми все частіше будемо спостерігати "тарзан-ефекти" — результат впливу на дитину складної мовної середовища.
Берроуз, усвідомлено чи ні, провів над Тарзаном уявний соціокультурний експеримент — звичайно, на рівні знань свого часу. Він постулював, що благородство споконвічно притаманне людині (звичайне сумне оману уродженця романтичного дев'ятнадцятого століття, оману, безжально растоптанное двадцятим століттям) і що людина може пристосуватися до обставин майже будь-якої складності. Навряд чи можна розглядати як підтвердження правоти, скажімо, існуючі методики навчання глухонімих з народження людей звукової мови — але і заперечувати, що це диво в чомусь схоже на "самоосвіти" людини-мавпи, теж не варто. Швидше за все, творець Тарзана навіть віддалено не мав на увазі нічого подібного, проте хіба не служить сама принципова можливість таких методик підтвердженням головної ідеї, якій роман просто сочиться, — схилянням перед нескінченною гнучкістю людської свідомості, його необмеженими можливостями?
Однак, незважаючи на те, що в цьому романі при бажанні можна знайти й інші цікаві концепції, "Тарзан" був і залишається насамперед твором розважальним. Якщо Жюль Верн використовував форму фантастико-пригодницького роману для створення пізнавального тексту, якщо Герберт Уеллс використовував фантастичні посилки для художнього дослідження нових соціальних і філософських концепцій, то Берроуз головною своєю метою вважав розвага читача. У його книгах не було повчальності — але не було і дріб'язкового бажання підлаштуватися під смаки публіки. Він вдало "потрапив" в ту саму манеру, якої чекала від журналів їх аудиторія.
Читач був готовий до появи Берроуза.
Читач був готовий платити за нього гроші.
Але в цьому слід переконати ще і видавців.
Хоча Боб Девіс придбав для публікації в "All Story" другий роман про Джона Картера, "Боги Марса" ("The Gods of Mars"), він відмовився купувати "Повернення Тарзана" ("The Return of the Tarzan"). Втім, роман відразу ж вдалося прилаштувати в журнал "New Story", що видавався конкуруючим журнальним концерном "Street & Smith".
Тоді Берроуз вирішив запропонувати свої романи книговидавцям. Якщо публікація в журналі приносила лише разовий гонорар, то контракти на видання книг могли давати дохід постійно — у вигляді відрахувань за додрукування і перевидання. Успіх його творів у журнальній аудиторії дозволяв розраховувати на те, що і книги будуть розходитися чималими тиражами.
Видавці дотримувалися іншої точки зору. "Тарзан", методично розісланий Берроузом за адресами всіх хоч скільки-небудь солідних американських видавничих компаній, був відкинутий усіма без винятку. Ніхто з професіоналів не вірив, що у цього журнального чтива може бути хоч якесь майбутнє.
Але ситуація змінилася раз і назавжди після того, як "Тарзана" з номера в номер почала друкувати нью-йоркська газета "Evening World". Ідея цієї публікації належала головному редактору газети Дж.Х.Теннанту (J. H. Tennant), і саме йому Берроуз зобов'язаний тим, що його романи прорвалися у бажаний світ книжкових видань. Публікація в популярній газеті зробила роман широко відомим серед читачів, які не належали до постійної аудиторії pulp-журналів. Романи Берроуза почали питати в книготорговців. Книготорговці переадресували питання до видавцям…
Скінчилося тим, що до Берроузу звернулися з компанії A. C. McClurg", яка за кілька місяців до того надіслала йому категоричну відмову. Тепер інтонація розмови була зовсім іншою: видавництво просило дозволу укласти договір на книжкове видання роману.
Це була перемога. Великий, справжній, стратегічний успіх.
Звичайно, він погодився.
У червні 1914 року "Тарзан із племені мавп" був випущений окремим томом, і почався багаторічний видавничий тріумф Берроуза. "McClurg" протягом півтора десятиліть щорічно выкладывало на ринок як мінімум одне перше книжкове видання якогось роману Берроуза, опублікованого перед цим у журналі — а частіше два або три роману в рік. Це були романи про Тарзана, романи з "марсіанської" серії про Джона Картера, романи про світ Пеллюсидара, розташованого всередині земної кори, інші історичні та пригодницькі романи… Берроуз був ідеальним автором з точки зору комерційного книговидання. Він писав швидко, він продовжував свої популярні серіали і починав серіали нові (які могли згодом стати популярними, а могли і не стати), але продавалися все одно добре.
Саме працями Берроуза остаточно оформилося цілий напрям фантастичної белетристики — пригодницьке. А сам Берроуз з тих пір вважається одним з батьків-засновників фантастики XX століття…