Події повісті відбувають у ХV ст., а саме в 1487 р. це час, коли на наших землях уже зародилося козацтво. У цей період населення центральної України ходило на різні промисли ("в уходи") – полювання, рибальство, а також боронило свій край від татарських нападників. Тюркське за походженням слово "козак" означало вільних, незалежних від пана людей. У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками аж за невеликі прикордонні застави Канева та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони організовували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби і коней. Вирушаючи у "Дике поле", вони обирали своїми ватажками, або, як їх іще називали, отаманами, найбільш досвідчених, сміливих і винахідливих, а щоб краще оборонятися від татар та взаємодіяти на ловах і в рибальстві, групувалися у тісно об'єднані загони – ватаги. Згодом у степу засновувалися украплені табори (січі) з невеликими цілорічними військовими залогами, а для багатьох козакування перетворювалося на постійне заняття.