"…а ти, Тарасе, куди хочеш — скрізь тобі шляхи одкриті: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу... А бур'яни несходимі! Залізе — до вечора не вибереться... І мандрує мала людина по світу з ранку до вечора, дива всякі на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде із бур'янів на поле, як Кармелюк із лісу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами. І здається малому, що там — край світу. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту..."
Розвитку поетичного хисту малого Тараса сприяли ті обставини, що батьки і сестра з братом не мали часу доглядати його, бо весь час працювали, а хлопчик міг вільно гуляти по селу і спостерігати навколишній світ, вигадувати пояснення незрозумілих речей, милуватися красою природи, слухати спів птахів, пісні дівчат, розмови дорослих.