Головну роль у формуванні особистості Михайлика відіграли його батьки. З великою ніжністю й любов'ю змальований образ матері – найріднішої людини, котра відкрила перед сином неповторний світ природи: "Вона перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче од радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль". В образі Ганни Василівни, котра "нічого так не любила, як землю", втілені найкращі риси української жінки – матері, трудівниці, берегині роду й народу. Михайло Стельмах усвідомлював нерозривний зв'язок із материнським світоглядом. Прозаїк був вдячний найдорожчій людині за те, що і йому вділено уваги до всього доброго, красивого. Як і мама, автор очікував того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито. Літератор не вважав таку любов сентиментами, бо, на його справедливу думку, "холодноокість збіднює і світ, і душу навіть дуже розумним людям". В повісті письменник виразно акцентує на духовній спорідненості із власним батьком. Михайлик, попри юний вік, знає ціну гострому слову, бо таким є тато, чиїх жартів боїться навіть дядько Володимир. Попри злидні Панас Дем'янович намагається дати синові все найкраще, забезпечити йому освіту. Узимку батько, загорнувши Михайлика в свою кирею, на руках носив його до школи; згодом роздобув Михайлику чобітки, а потім навіть продав корівчину, щоб син зміг вивчитись. Панас Дем'янович вельми пишався тим, що хлопець і читати добре вміє, і цифри знає, і виявляє літературний талант.
Справжнім наставником для майбутнього письменника був голова комнезаму дядько Себастіян, разом із яким вони читали книжки, говорили про всяку-всячину і мріяли про майбутнє, "коли згине коріння й насіння воєн, людської ворожнечі і злиднів".