Сцена чекання на березі штормового моря (як утілення вірності подружжю) – як символ краси вірності – неминуче викликає в уяві читача асоціації з українською народнопісенною творчістю, особливо з образом Ярославни – своєрідним символом вірності коханню. Як і Ярославна в Путивлі на валу, ладна була б вона полетіти до Мусія, сили свої віддати, допомогти, "крикнути й покликати" чоловіка. Туга, але не розпач, огорнули вірне, любляче жіноче серце.
Ю. Яновський розповідає про минуле цієї жінки лише в одному епізоді, коли Половчиха чекає на Мусія, свого чоловіка, і пригадує дівочі роки. Родом вона з Очакова, доброго рибальського роду, доброї степової крові. Скільки сваталось до неї заможних хазяїв, але вийшла вона за рибалку Мусія Половця. Побравшись із Мусієм, почала вона боротися за життя. Разом із чоловіком працювала, разом із ним виховувала п'ятьох синів. Залишається тільки дивуватися силі духу цієї жінки, яка бачить, якими ростуть її сини. Звичайно, боляче матері, що сини її "одного роду та не одного класу". Але вона тримає себе і родину "в залізному кулаці". Чекаючи на березі свого чоловіка, Половчиха теж демонструє мужність і стійкість, не йде навіть після того, коли всі розходяться. Міцна і сильна, жінка не показувала страху перед морем. Та водночас вона була ніжна, любляча, ладна була, як та Ярославна, полетіти до свого лада, допомогти йому. Вона мовчки тужила за своїм судженим.