Найбільше мене здивувала і вразила доля Фрідріха – хворого солдата, для якого війна стала трагедією: він надовго був розлучений із рідною сім'єю, про яку нагадувала лише невеличка фотографія найрідніших у світі для нього людей – двох маленьких донечок. Разом з такими самими полоненими, як і він, Фрідріх будував будинок, де згодом мали оселитися українські сім'ї, що втратили домівку під час війни, у тому числі й родина нашої героїні. Фрідріх не витримав безнадії, хвороби, а може, й докорів совісті – наклав на себе руки. Можливо, останніми краплинами, які штовхнули його на цей крок, була жорстокість дітей: витолочені посаджені ним нагідки, хрестик з паличок, перев'язаних травою, дошкульні грудки, що вціляли в нього…