Якщо під час війни німці ненавиділи місцеве населення, то після війни відчули співчуття з їхнього боку: "Місто давно не сердилося на німців, вдови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів "фрау".". Українці розуміли почуття німців, їхнє становище, знали, що багато не повернеться додому і не побачать свої сім'ї. Тому коли Фрідріх робив прикраси з цегли, "…самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.".