У душах німців поєднувалося непоєднуване – любов і розпач, адже вони були полоненими, їх лаяли, підганяли. Німці "не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити". Але вони зводили будинки з любов'ю, бо цеглини "немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціґа".