Смерть хлопчика В. Винниченко розглядає як наслідок відчуження, самотності дитини, нерозуміння її оточенням. Автор не ставить собі за мету зобразити челядь духовно зубожілою і жорстокою. Його герої ніби вихоплені на мить із реального життя, у якому ні до кого немає діла, у якому кожен сам по собі, відповідає лише за себе, хоча при цьому і залишається людиною. Тому криклива кухарка Тетяна біля хворого хлопчика "не могла здержатися, губи її жалісно кривились, вона прикладала руку до щоки і, плачучи, примовляла: — Сирітко ти моя! Ні матінки, ні батенька. Голубчику…". А лановий, який нещодавно шмагав хворого Костя паском за недоглянуту худобу, "вражено чухав бороду й трохи винуватим голосом говорив…".