Перша зустріч з Сашком налякала Клима, який "обережно визирнув з-за рогу будинку й одразу ж відсахнувся". До знущань Сашка Клим "давно звик і ставився просто, — як до неминучого лиха". Хлопець розповідає, що "сили в нас були рівні", але після канікул Сашко підріс і змужнів. Тому Клим "виходив з дому, полохливо озираючись і йшов до школи прохідними дворами", а "коли все ж стикався десь із Сашком ніс до носа, то просто тікав, як звичайний боягуз". Тож під час першої зустрічі Клим щодуху побіг геть: "серце в мене калатало, як скажене, я задихався і відчував, що Кактус ось-ось схопить мене за шкірки й почне лупцювати…".
Під час другої зустрічі, коли Сашко збирався пограти "веселу гру живим футболом" (тобто скинули Клима зі сходів), головний герой не тікав: "Замість того, щоб тікати, я, ніби виконуючи давно відомий мені прийом, широко розставив ноги і, пружинячи на ледь зігнутих колінах, поставив руки у блок". Хлопець звалився з криком на свого ворога, а той "раптом осів, затулив руками обличчя й заскімлив тоненьким дівчачим голосочком: — Відпусти мене! Я більше не буду! Мені наказали тебе відлупцювати. Хазяїн мене покарає!". Клим не мав часу, тому помчав до школи. Хлопець вважав, що страх перед Сашком покинув його тому, що усе, чого він боявся досі, тепер здавалося дитячими забавками.