Героїня не зовсім добре розуміла почуття і внутрішній світ Хоми. Це яскраво видно під час їхнього останнього побачення, коли Маня готувалася до втечі Генрисем. Того вечора вона багато сміялася, їй було байдуже слухати те, що оповідав Хома, хоч вона запам'ятала, що він розповідав про свій ранішній грибозбір, про свою розмову з селянином, якого здибав у лісі, потім розповідав про "улюблений план перенесення камеральних дібр під заряд краю". Дівчині було не до того: "У мене перед очима миготіли, мерещилися та іскрилися чарівним блиском інші, широкі, чудові світи". Марії було смішно, що Хома такий "сліпий, такий добрий, такий легковірний, як дитина!" Він вірив у їхню любов, щирість, відвертість. Марія тричі запитує, чи любить він її, і чекає на докази. Згодом вона питає, що таке щастя, але Хома настільки щасливий, що нічого не говорить і просто милується дівчиною. Аж через три роки він розуміє, що йому потрібно було тоді втримати Марію: "І як я міг тоді не розуміти тебе? Як моє глупе серце не спалахнуло, як мої уста не крикнули, як мої руки, мої зуби не впилися в тебе? Адже ж я знаю, розумію тепер, що та хвиля рішила про мою долю. Що в тій хвилі я втратив тебе".
Можна зробити висновок, що обидва герої по-справжньому кохають, але кожен із них прислуховується лише до себе, не чує іншого. І в цьому драматизм їхніх стосунків. Літературознавець І. Денисюк наголошує: "Хома – меланхолік; психічні процеси його протікають глибинно, десь у підземеллі. Його пасивність і врівноваженість видаються Мані байдужістю, егоїзмом і себаритством". Хома-Массіно розумів любов як упорядкованість і гармонійність стосунків, до яких він ставився по-філософськи спокійно. Маня ж таку пасивність й інертність почуттів сприймала як зраду.