У своїй різдвяній пісні Штранцінгер оповідає про трагічний шлях людини до щастя "через горе й терпіння" і висловлює переконання, що тільки духовне просвітління допоможе створити "нове царство: Рай людини на землі!".
Пісня сліпого скрипаля Штранцінгера – не епізод у творі. Вона грілась у його серці продовж усіх тих подій, що відбуваються у творі. Це одна із сюжетно-психологічних кульмінацій, яких у творі багато і які між собою взаємоєднаються. Пісня, "як сон, що вже ніколи не присниться; як тепла кров, марно пролита; як мандрівка від колиски дитини через сонячні хвилі, через бурю життя людських тіней у незнану темну вічність; як холодна смерть", подолавши "неміч рук, весь опір скрипки, полинала в мертву пустоту замогильну", вирвавшись "із замученої душі наче вийшла крізь дві темні ями, звідки колись дивились Штранцінгерові очі, поклалася на струни скрипки, очевидно, – це пісня "одної великої людини", котру у цьому епізоді уособлює Штранцінгер, очима якого була скрипка, що співала "пісню вічності і пісня прощалася з життям і словами промовляла та ридала". У пісні вжито епітети, метафори, порівняння.