На зміну бароко з його пишністю, декоративністю в Європу приходить класицизм (XVII — початок XIX ст.) з суворими приписами, вимогами й законами щодо художньої творчості.
Цей напрям тяжіє до античної спадщини, позначеної рясами краси, досконалості, гармонії. Античні письменники зображали ідеальних героїв, людей з розвинутим почуттям обов'язку, розумних і благородних. Для класицизму характерне наслідування античних тем, образів, сюжетів, мотивів. Найяскравіше це знайшло свій вияв у творах французьких письменників: трагедіях П. Корнеля, Ж. Расіна, комедіях Ж. Б. Мольєра, поезії Ж. Лафонтена. Теоретично обґрунтував цей літературний напрям Н. Буало у трактаті "Мистецтво поетичне". Крім орієнтації на античність, французький критик і літературознавець вказує на такі риси класицизму, як раціоналізм, що виявляється в суворій регламентації, нормативності художньої творчості. Так, будуючи драму, необхідно було дотримуватися закону "трьох єдностей" — місця, дії, часу, а також утверджувати високі громадські та моральні ідеали в образах героїв. Письменник повинен був звертатися лише до так званих "високих" жанрів — трагедії, оди, епопеї, яким протиставлялися жанри "низькі": комедія, байка, сатира, що мали відображати сучасну дійсність. Тематичні обрії "високих" жанрів — важливі питання громадського життя на основі античних та історичних сюжетів.
В українській літературі XVII—XVIII ст. не було умов для розвитку цього літературного напряму. Вплив класицизму частково помітний у творчості І. Котляревського та П. Гулака-Артемовського.