Давньогрецькі й римські оратори користувались у своїх промовах такими синтаксичними одиницями, які посилювали емоційність і виразність виголошуваних думок. Звідси походить і назва цих синтаксичних одиниць — риторичні. З часом у поезії їх риторичність, звісно, стала дуже умовною. Риторичні фігури — це риторичне питання, риторичний оклик і риторичне звертання.
Риторичне питання — це поетичне ствердження, висловлене лише в питальній формі. Воно не потребує відповіді, і його експресія ґрунтується саме на ілюзії очікування відповіді:
Один у другого питаєм:
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? чи то для зла?
Нащо живем? чого бажаєм?
Т. Шевченко
Як правило, риторичні питання несуть у собі широку гаму людських почуттів: подив, сумнів, обурення, ненависть, гнів, біль.
У формі риторичних окликів теж стверджується певне поняття з великим піднесенням, захопленням, емоційністю:
Так! Я буду крізь сльози сміятись.
Серед лила співати пісні!...
Леся Українка
Найпоширеніша риторична фігура — звертання, об'єктами якого є сучасники й нащадки, конкретні предмети й абстрактні поняття:
Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!
О думи мої! О славо злая!
Ой хустино, хустиночко!
Мережана, шита.
О люди, люди небораки! Т. Шевченко
Риторичні фігури виконують різні змістові завдання: посилюють емоційну наснаженість розповіді, акцентують увагу читача на певних явищах і предметах, надають розповіді ліричних інтонацій, діалогізують її.