У народних казках образи тварин і рослин часто мають інакомовне значення, тобто переносне, символічне, алегоричне. Люди, спостерігаючи за поведінкою тварин, проектували їх звички на себе: осел став означати людину вперту чи нерозумну; лисиця — хитру, підступну; вівця — спокійну; заєць — боягузливу тощо. Так виникла алегорія — іносказання, змалювання абстрактного поняття за допомогою конкретного образу. Вона будується за принципом метафори, тобто на основі перенесення, зіставлення значень схожих предметів і явищ. Але якщо метафора дається здебільшого в контексті вжитих у прямому значенні слів, то алегорія охоплює увесь твір або значну його частину. Як і інші тропи, вона виділяє головне, суттєве в зображуваному. Алегорія характерна переважно для жанру байки, зустрічається і в деяких формах епосу та лірики. У поезії Т. Шевченка "Косар" цей образ уособлює народні уявлення про смерть, чия коса не минає нікого: Мужика, й шинкаря, И сироту-кобзаря. Приспівує старий, косить, кладе горами покоси. Не минай царя. І мене не мине, На чужині зотне... Яскравий приклад алегорії — закінчення першої частини повісті М. Коцюбинського "Fata morgana": "Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли усміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце?.." Цей фінал символізує крах людських надій і доль.
Отже, суть алегорії — в порівнянні одного явища з іншим. Ії сила в тому, що вона здатна уособлювати вічні поняття про справедливість, добро, зло, моральні якості людини.