учасний читач, не обізнаний з особливостями давнього українського побуту, звичаїв і моралі українця початку XIX ст., не розуміє погрози возного на адресу Наталки, яка, побачивши Петра, відмовляється від даного щойно слова. "А понеже рушники і шовковая хустка суть доказательства бить моєю сожитильницею,— викрикує возний,— то в таковім припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі". Ця погроза передусім сприймається як можлива розправа з боку сільської влади, що підсилює і репліка старої Терпилихи: "Батечки мої, умилосердітесь!" Проте суть справи полягає в іншому.
Річ у тім, що заручини, а тим паче сватання, паніки єднали наречену іі нареченого; після цього весілля було уже лише питанням часу. Недарма заручини, сватання, "дівчина зарученая" саме так і трактуються у народних піснях. В одній із них співається:
Бо моя Марійки та й заручена
З подругами та й розлучена
Гуляти їй та й заказано,
Світ-головку та й зав'язано.
Отже, погроза возного Тетерваковського вмотивовується не соціальними чинниками, а звичаєвими — морально-етичними і психологічними.
Відступ від узвичаєних, традиційних норм поведінки j не був характерний для дівчат-українок того часу. Проте такий нетрадиційний крок у поведінці Наталки (при всій традиційності інших рис її характеру) поглиблює конфлікт, наснажує його новим змістом, увиразнюючи водночас духовну висоту і самостійність простої селянської дівчини, що позбавлена матеріальних розрахунків у вирішенні родинних справ.