Загребельний Павло — Диво

"Справжня історія — це історія творення, а не руйнування".

Слава створення славнозвісного архітектурного шедевру належить не Ярославу (тут Загребельний погоджується з Брехтом: "Хто звів семибрамні Фіви? В книгах стоять імена королів. А хіба королі лупали скелі й тягали каміння?,."), а нашому далекому предку-слов'янину, представнику свого народу.

Коментуючи свій роман "Диво", П. Загребельний у літературно-критичній статті "Спроба автокоментаря" зазначав: "Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденне, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси й величі, ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо й захищаємо його".

Софія як художній символ і як реальна історична пам'ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість та нескореність. Собор — символ незламності духу народного, незнищенності його історії, великої слов'янської культури, символ духовного надбання українського народу, зразок прекрасного давнього мистецтва русичів, що включало в себе тисячолітню історію наших предків...

Письменник відштовхувався від запису в літописі Нестора "Повісті минулих літ" про збудування собору Ярославом: "Заложи Ярославь город великий Киев, у него же града врата суть златая, заложи же церковь святыя Софья...".

Роман П. Загребельного "Диво" (1968 р.) з'явився на хвилі широкого письменницького зацікавлення проблемами історичної пам'яті, осмислення зв'язку часів, морально-етичного досвіду минулого. Автор звернувся до далекої історії — епохи Київської Русі (X—XI ст.), показавши її через велич і трагедію митця з народу — Сивоока.

Роман починається словами Б. Брехта, що возвеличують безіменних народних творців:

Хто звів семибрамні Фіви?

В книгах стоять імена королів...