На мою думку, Полліанна щиро "грає в радість", адже вона не вдає перед іншими, а свої сльози і смуток не ховає перед людьми, яким довіряє (наприклад, на початку твору вона не ховає сліз від Ненсі, коли розчарована кімнатою). Дівчинка кілька у творі зізнається, що інколи шукати причини для радощів дуже важко, зізнається, що теж сумує. Тому ця гра не є втечею від дійсності. Полліанна усвідомлює, що не завжди може бути весело. Наприклад, коли тітка їде на похорон родички, а Ненсі пропонує Полліанні зіграти у цю гру, дівчинка відмовляється, адже знає про похорон і не може в цей час радіти. Та, на мою думку, ця гра може допомогти людині, бо вчить оптимістично дивитися на світ і на себе в ньому. Одного разу, коли прискіпливі журналісти допитувалися в Портер, чи не пропонує її "гра в радість" тікати від життєвих проблем, письменниця впевнено відповіла: "Я ніколи не вважала, що слід заперечувати існування труднощів, страждань і зла. Просто, як на мене, значно ліпше сприймати невідоме бадьоро й радісно".