Рей Бредбері — 451 градус за Фаренгейтом

Роман Рея Бредбері актуальний сьогодні як ніколи. Масова культура повністю захопила людство, мало хто захоплюється дійсно інтелектуальною літературою. Живе спілкування витісняють гаджети, людина стає залежною від стрічки новин, їй важливіша думка її фоловерів у соцмережах, ніж близьких людей поруч. За плином повсякденності людина часто не має часу задуматись, чи дійсно вона робить те, що потрібно...

На думку письменника, ця катастрофічність полягає у небажанні і невмінні людей думати, у швидкому і розважальному темпі їхнього життя, у забороні бути інакшим і мати власну думку, у перетворенні людства на сліпий натовп, яким комусь вигідно керувати.

Монтег зустрів Фабера рік тому у парку. Старий налякався його, але вони розговорилися і Монтег дізнався, що Фабер колишній викладач англійської мови, який став безробітним сорок років тому, коли за браком студентів і матеріальних дотацій закрився останній гуманітарний коледж. Фабер продекламував Гаю вірші, у руках він мав книжку, але Монтег не затримав його. Того дня Фабер дав свою адресу Монтегу...

Книжки знищують, бо для усіх без винятку громадян вважається кориснішим дивитися безкінечні серіали і телешоу, які відволікають їх від роздумів про життя, замінюють їм живе спілкування одне з одним, із природою. Науковці, викладачі і просто освічені мислячі люди намагаються врятувати книги, у яких збережено багатовіковий досвід людської цивілізації, історію, наукові здобутки й художні твори, які вчать думати, аналізувати і просто розуміти інформацію...

Бітті пояснює, що коли школи почали випускати дедалі більше бігунів, стрибунів, плавців, автогонщиків, льотчиків, механіків, ремісників замість дослідників, критиків, учених і людей мистецтва, слово "інтелектуал" стало лайкою. Адже такі люди незвичайні, а інші ненавидять таких, хочуть, щоб всі були однакові, і тоді, на їхню думку, всі будуть щасливі.

Книжки є небезпечними, бо вони примушують людський мозок працювати – думати, уявляти, порівнювати. Телебачення ж дає готову картинку, закладає у розум людини те, що вигідно державі. Оточена з усіх боків екранами, людина губиться у потоці непотрібної інформації, втрачає індивідуальність.

Брандмейстер Бітті пояснював Гаю, що обдарованих дітей, інтелектуалів ненавиділи, бо конституція говорила, що всі мають бути рівними. Кожен схожий на кожного, мов дві краплі води, і тоді всі будуть щасливі...

Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши впоперек. Хуан Рамон Хіменес. Такий епіграф до роману, на мою думку, означає заклик автора не бути сірою масою, а мати сміливість висловити свою думку, не боятися відрізнятися від інших, бути індивідуальністю.

Про цих вигнанців Гай дізнався від Фабера. Вони жили за містом біля річки і старої залізничної колії. Цих людей об'єднувало те, що вони були інтелектуалами, розумними, начитаними, могли зберігати у пам'яті цілі книги. Ці вчені, професори, священники чекали відповідного часу, коли їхні знання пригодилися б суспільству. Цей час наближався, бо країна була на межі атомної війни, яка могла б змінити соціально-політичний устрій.

Кларіс зображує однокласників жорстокими і байдужими: "Я боюся своїх однолітків. Вони вбивають одне одного. Хіба так завше було? Дядько каже, що ні. Лише минулого року застрелено шість моїх ровесників. Десять загинули в автомобільних катастрофах. Дядько каже, що його дід пам'ятав часи, коли діти не вбивали одне одного. Але це було дуже давно, відтоді все змінилося. Люди колись мали почуття відповідальності, каже дядько.".

Перша реальність – це життя людей у місті, їхня прив'язаність до екранів, розваг, швидкого водіння авто. У цій реальності все спрямоване на те, щоб людині було комфортно, легко, весело. За неї все вирішує держава, люди схожі на сліпий натовп, у якому когось своєрідного, не схожого на інших, відразу позбуваються. Інша реальність – життя поза містом вигнанців-інтелектуалів. Вона там опинилися, бо це єдиний спосіб врятувати життя, адже у місті вони непотрібні...