А вона? Ані пари з уст — удає з себе простачку. Я їй: "Перчик", а вона мені: "Інтереси загалу", "робітники", "боротьба".
— Нащо мені здався,— кажу,— ваш загал з вашими робітниками, коли все це у вас таємно робиться? Є,— кажу,— така приказка: де таємниці, там крадіжки...
Скажи мені краще одверто. Куди він поїхав, цей Перчик, і чого?..
— Все що завгодно розповім,— каже вона,— тільки не це. Краще і не розпитуй. Повір мені,— каже,— з часом ти все знатимеш. Ти, бог дасть, почуєш — і, може, незабаром — багато новин, багато радісного...
— Амінь, дай боже,— кажу.— Але нашим ворогам таке щастя, як я розумію щось з того, що тут робиться у вас і що означає ця вся комедія.
— В тому-то й лихо,— каже вона,— що ти цього не зрозумієш.
— А що, хіба це така складна річ? Мені здається,— кажу,— що я розумію, хвалити бога, значно складніші справи...
— Цього не можна,— каже вона,— осягти самим розумом, це треба,— каже,— відчути, серцем відчувати.
Так каже мені Годл, а лице її при цьому пашить і очі палають. А бодай їм, дочкам моїм! Як закохаються вони у чомусь, то всім серцем, душею і тілом, усім життям і єством своїм!
Одно слово, минає тиждень, два, і три, і чотири, і п'ять, і шість, і сім — ні слуху ні духу, нема ні листа, ні звістки.
— Пропав,— кажу,— Перчик,— і зиркаю на мою Годл.
А вона, бідолашна, змарніла, ні краплинки крові в обличчі, відшукує щоразу нову якусь роботу в хаті, хоче, видно, таким чином забути свої турботи й душевний біль. Проте навіть і не згадує його. Ша, тихо, немов ніколи й не було Перчика на світі! Аж ось трапилась така історія: вертаюсь я додому, бачу — моя Годл заплакана, аж очі опухли. Починаю допитуватись і довідуюсь, що тут недавно був якийсь один з довгим волоссям і про щось шептався з нашою Годл. "Ага,— міркую собі,— це той, що покинув багатих батьків і випустив сорочку поверх штанів". І, недовго думаючи, викликаю Годл з хати надвір та зразу беру її на цугундер:
— Скажи-но мені, доню, ти вже маєш привіт од нього?
— Маю.
— Де він тепер, твій суджений?
— Він,— каже вона,— далеко.
— Що він робить?
— Сидить.
— Сидить?
— Сидить.
— Де він сидить? За що сидить?
Вона мовчить. Дивиться мені просто у вічі і мовчить.
— Скажи-но мені, доню моя: наскільки я розумію, він сидить не за крадіжку. Все-таки я не второпаю ніяк, у чому тоді справа: якщо він не злодій і не шахрай, за що ж він сидить, за які такі гарні діла?
Вона мовчить — "Есфір нічого не каже..."
Тоді я собі подумав: "Не кажеш, не треба. Він же твій чоловік, а не мій. Чого мені потерпати!" Але глибоко в серці тамую біль,— я все ж таки батько! Недарма кажемо в молитві: "Жаліє, як батько дітей своїх",— батько — завжди батько.
Одне слово, було це на свято кучки21, ввечері. У свята я додержуюсь такого звичаю: я відпочиваю, і моя коняка в мене відпочиває, як у Біблії сказано: "Ти і віл твій, і твій осел",— тобто відпочиваю я сам, дружина і коняка. Між іншим, у Бойберику вже майже нічого робити; тільки повіє перший осінній вітрець, усі дачники втікають, як миші під час голоду, і Бойберик стає пусткою. Я люблю тоді сидіти дома, у себе на призьбі. Для мене це найкращий час. Ясні, погожі дні. Сонце вже не пече, а пестить ніжно так, аж серцю любо. Ліс усе ще зелений, сосни ще пахнуть смолою, і здається мені, що він має якийсь особливо святковий вигляд. Отут, думаю собі, справляє бог свої свята; тут, а не в місті, де завжди гуркіт, гармидер, а люди сновигають туди й сюди, висолопивши язики, в гонитві за шматком хліба. Тільки й чути там: гроші, гроші!.. А тут як зсутеніє і на землю зійде святковий вечір, то почуваєш себе, як у раю. Небо синє, зірки мерехтять, сяють, міняться, моргають до тебе, як людина очима. А інколи, буває, пролетить зірка, наче стріла з лука, залишаючи по собі на мить зелену смужку,— то згасла якась зіронька, чиясь доля. Бо кожна зірка — це людська доля. "Хоч би то не моя нещасна доля була",— міркую собі, і мені спадає на думку Годл. Ось уже кілька днів, як вона чогось побадьорішала, жвавіша стала, зовсім інше обличчя в неї. Хтось приніс їй листа, видно, від нього-таки, від її неборака. Мені дуже кортить дізнатись, що він їй пише, але спитати не хочу. Вона мовчить, то й я мовчу. Тев'є не баба. Тев'є має час.
Тим часом, коли я ото роздумую про Годл, приходить вона сама, сідає біля мене на призьбу, озирається навколо і звертається до мене тихенько:
— Знаєш, тату, я маю тобі щось сказати. Сьогодні ми попрощаємось з тобою... назавжди.
Отак каже вона мені, тихенько, ледве чутно, і дивиться на мене якимсь незвичним поглядом, таким поглядом, що я його ніколи не забуду, і в мене тоді майнула думка в голові: "Вона хоче втопитися..." Чому мені спало таке на думку? Бо в сусідньому селі трапилась, не проти ночі згадуючи, така пригода. Дівчина закохалася в одного сільського парубка і... Ви, певно, здогадуєтесь — що саме зробила. Мати з горя захворіла і вмерла, а батько за час її хвороби все витратив, пішов у старці. Ну, а той парубок побрався з іншою. Тоді дівчина побігла до річки, кинулась у воду і втопилась.
— Що значить, ти прощаєшся зі мною назавжди? — звертаюсь я до неї і опускаю голову, щоб вона не помітила, як я зблід.
— Це значить,— каже вона,— що я їду туди. Завтра на світанку. Ми вже більш.— каже,— ніколи не побачимось... Ніколи...
Почувши ці слова, мені трохи полегшало на душі. "Хвалити бога і за це,— думаю,— як то кажуть: "І це на добре",— могло бути гірше, а кращому кінця-краю нема..."
— Куди, цікаво знати, їдеш ти,— кажу,— якщо мені дозволено це знати?
— Я їду — каже вона,— до нього.
— До нього? — кажу.— А де він тепер?
— Поки що,— каже вона,— він ще сидить, але незабаром його зашлють.
— Ідеш, отже, попрощатися з ним,— питаю я, удаючи простачка.
— Ні,— каже вона,— я поїду слідом за ним туди.
— Туди? — кажу.— Що ж це за "туди"? Як зветься те місце?
— Ще точно невідомо,— каже вона,— як те місце зветься, але це дуже далеко, страшенно далеко...
Так каже мені Годл, і здається мені, що вона це говорить гордовито, велично, немовби він учинив щось таке, за що йому треба дати золоту медаль вагою в пуд!.. Що відповісти їй на такі слова? За такі слова батько повинен нагримати на дитину, або дати добрих кілька ляпасів, або ж вилити все, що наболіло на душі. Але ж Тев'є не баба. Я додержуюсь такої думки, що гнів — це найважчий гріх, і озиваюсь до неї своїм звичаєм:
— Я бачу,— кажу,— доню моя, що ти виконуєш те, що в святій Біблії сказано: "Заради цього покине він",— ти,— кажу,— задля Перчика залишаєш батька і матір і вирушаєш у таке місце, що не знати навіть, де воно, десь у пустелях, певно, на Крижаному морі, туди, де Олександр Македонський,— кажу,— їздив на кораблі і заблудився у далекій пущі, серед диких людей, як я колись читав у книжці...
Так кажу я їй трохи жартома, трохи спересердя, а серце щемить. Але ж Тев'є не баба. Тев'є стримується. А вона, моя Годл, не розгублюється. Відповідає мені на кожне запитання тихо, не кваплячись і розважно. Тев'єві дочки вміють говорити...
І хоч я голову опустив додолу і очі заплющив, все ж здається мені, що я бачу її, мою Годл, бачу її лице, бліде, як місяць, і стомлене, а голос її, здається мені, якийсь придушений, тремтить... Може, впасти перед нею навколішки, просити, благати, щоб вона не їхала? Але ж я знаю наперед, що це марна річ. Бодай їм, моїм дочкам-таки,— як захопляться чимось, то всім тілом і душею, всім єством своїм і всім життям!
Одне слово, ми просиділи на призьбі довгенько, точніше кажучи,— мало не всю ніч. Більше мовчали, ніж розмовляли, а те, що говорили, теж було наче й не розмова, лише окремі невиразні слова... Вона говорила, і я говорив. Я тільки одно допитуюсь у неї: "Де це чувано, щоб дівчина вийшла заміж за хлопця для того тільки, щоб могла поїхати слідом за ним туди, де козам роги правлять?" На це вона відповідає: "З ним — байдуже, нехай навіть туди, де козам роги правлять..." Я, звісно, пояснюю їй, що це безглуздя. А вона мені пояснює по-своєму, що я цього ніколи не зрозумію. Я наводжу їй приклад з квочкою, яка висиділа каченят. Каченята тільки-но звелися на ноги, кинулись у воду, а квочка, бідна, квокче. "Що,— питаюся,— ти скажеш на це, доню-серце?" — "Що мені на це сказати? Авжеж, шкода,— каже,— тієї квочки. Але через те, що квочка квокче, хіба ж каченятам не плавати?" Ви розумієте, які слова? Тев'єва дочка не говорить абияк...
А тим часом ніч минає. Вже розвидняється. Стара в хаті бурчить. Вона вже кілька разів посилала переказати, що час лягати спати. Побачивши, що це не допомагає, вона висунула голову у вікно і звертається до мене, як звичайно:
— Тев'є, що ти собі думаєш?
— Не кричи,— кажу,— Голдо, бо сказано в Біблії: "Навіщо галас?" Ти забула, очевидно, що сьогодні гойшайне рабо?22 Сьогодні Господь бог приписує нам щасливу долю. Цієї ночі,— кажу,— не можна спати. Послухай мене, Голдо, візьми, будь ласка, роздмухай самовар,— кажу,— і нехай буде чай, а я поки що піду запрягати коняку. Ми їдемо з Годл на станцію.
І, як звичайно, підношу їй щойно спечену байку про те, що Годл їде до Єгупця, а звідти ще далі, все з приводу тієї справи — з приводу спадщини... І може трапитись, що вона вже там залишиться на цілу зиму, а можливо, що після зими і літа ще на одну зиму. Отже, треба,— кажу,— дати їй харчів на дорогу, трохи білизни, спідницю, зо дві подушки, пошивок кілька, теє-сеє і таке інше...
Отак командую і наказую, щоб не було сліз,— адже сьогодні свято. "У свято,— кажу,— не можна плакати, про це в талмуді цілком ясно сказано!" Але ж мене, звичайно, слухають з моїм талмудом, мов те цуценя. Прощаючись, усі плачуть, вмиваються сльозами — мати, діти і сама Годл. А найбільше плачу було, коли дійшла черга прощатися до моєї старшої дочки Цейтл (вона на свято приїжджає до нас із своїм чоловіком, Мотлом-жилетником). Обидві сестри кинулись одна одній на шию — насилу відірвали їх...
Тільки я один тримався, мов кремінь, себто воно тільки так говориться — мов кремінь; у серці кипить, як самовар. Але виказати іншим — фе! Тев'є не баба... Всю дорогу до Бойберика ми мовчали, а коли вже недалеко було до залізниці, я попросив, щоб вона мені сказала хоч на прощання, що він кінець кінцем такого наколобродив, її Перчик?..
— Кожна справа,— кажу,— повинна мати якусь причину...
Вона спалахнула і почала божитися мені всіма божбами, які є на світі, що він чистий, як червоне золото.
— Він,— каже вона,— така людина, що за себе йому байдуже.