Напередодні вони перемістились сюди звідкись з заходу, і збираються продовжити шлях до долини річки Товсторога, де водяться багато бізонів та інших тварин, і де жінки зможуть назбирати багато ягід, щоб насушити їх на зиму. Незабаром їх відвідають їхні одноплемінники, гірські Кроу, які зараз перебувають у горах далеко на півдні. Поки двоє кроу розмовляли з моїм батьком мовою жестів, я помітив, що вони раз по раз кидають погляд на вовка, який спокійно лежав поряд зі мною, але очей з них не зводив. Нарешті, знову поглянувши на вовка, Мала Видра на мигах запитав мене:
– Хлопче, де ти взяв цього вовка?
– Нижче, біля річки Лось, він тинявся там, коли почув мій запах і прийшов до мене, виляючи хвостом. – відповів я.
– В останній місяць Падаючого Листя, коли ми відвідали народ племені Земля [24] на Великій річці, нижче гирла річки Лось, я бачив ручного вовка, що належав хлопцеві з цього племені, – продовжив Мала Видра. – Він був меншим за цього, і ще у нього був вишитий нашийник, і він був дуже грайливим.
– Цей теж має нашийник, – на мигах відповів я, і, розсунувши шерсть на шиї вовка, показав його.
Обидва дуже здивувались, і сказали, що це той самий вовк, який належав хлопцеві з племені Земля, тільки зараз він старший і більший. Потім вони поговорили між собою, і жестами сказали нам з батьком, що цей вовк був дуже прив'язаний до господаря, і з власної волі ніколи б від нього не пішов. Схоже було на те, сказали вони, що під час подорожі на захід, загін, у якому перебував цей хлопець та його батько, був знищений ворожим військовим загоном, і вовк блукаючи країною, потрапив до мене. Батько відповів, що це схоже на правду. Я ж сказав, що точно знаю одне — вовк тепер мій, і я залишу його собі.
Батько тричі набивав люльку, запалював й пускав її по кругу, після того як кроу розділили з нами сніданок приготовлений матір'ю — смажене м'ясо і чудовий пемікан, який вона берегла для особливого випадку, а потім наказав нам перенести вігвам на нове місце в табірному крузі. Вони вийшли, й батько пішов за ними, щоб віддати кожному з них мисливського коня, як він і обіцяв. Вхідне полотнище опустилося за ними, і мама з щасливим сміхом обняла мене.
– Ми живі! – вигукнула вона, – Ті, хто був нашими ворогами, тепер наші друзі! Твій батько був правий, а я помилялась. Ніколи! Ніколи більше не стану я сумніватись в його видіннях. Давай сину, допоможи мені. Потрібно якнайшвидше спакувати речі, й перебратись в табір наших нових друзів.
Раптом вона завмерла й випрямилась. Постоявши так хвильку, трохи згодом вона вигукнула:
– Але що ж це таке, що такого ганебного міг зробити твій батько, що заставило його піти від свого народу?
– Так! Що б це могло бути? – запитав я.
Коли все було спаковане й готове до переїзду, Запрошений Бізон та Мала Видра повернулись до нас верхи на конях, подарованих батьком, і провели нас у великий табір. Я був радий, що люди не збіглися з усього табору, щоб подивитися на нас. Вони ходили довкола, займаючись звичайними справами, іноді підходили, щоб поглянути на нас і наше майно, і більшість з них привітно усміхалися. Ми проїхали через центр великого кола, і розвантажили коней поруч з вігвамом Запорошеного Бізона, праворуч від нього. Його дружини підійшли й обняли мою маму, допомогли їй поставити вігвам, а потім принесли нам багато їжі – в'ялене м'ясо, пемікан, сушені сливи – ці плоди я бачив уперше в житті, тому що в нашій країні, де холодніше ніж на річці Лось, сливи не ростуть.
Решту дня ми батька не бачили, тому що всі вожді кроу запрошували його до своїх вігвамів, а жінки весь час приходили, щоб принести мамі подарунки – в'ялене м'ясо, чудово вичинені шкіри, прикраси та всякі потрібні речі і поговорити з нею на мові жестів. Незабаром наш вігвам був розставлений, і я погнав коней на пасовище. Я приєднався до гурту хлопців мого віку, які засипали мене питаннями про країну Чорноногих, наші племена, про кількість вігвамів в кожному з них. Вони заздрили тому, що я маю рушницю, передавали її з рук в руки, і ретельно вивчали, прикладаючи до плеча, і цілячись в кущі чи каміння. Коли я розповів їм, що на річці Стріли на нас напав військовий загін, воїни якого носили мокасини з м'якої шкіри, і я з цієї рушниці вбив одного з ворогів, я побачив, що вони відразу пройнялись до мене великою повагою. Вони залишались зі мною, доки сонце не спустилось за вершини гір, а потім допомогли мені зібрати свій табун і прив'язати поряд з вігвамом найкращих коней. І весь цей час, що ми були разом, вони намагались потоваришувати з вовком, але він їх до себе не підпускав.
Доки ми з мамою вечеряли, ми почули, що оповісник ходить табором, звіщаючи всіх про якесь розпорядження вождів. Невдовзі з'явився батько, і пояснив про що мова. Через два дні відбудеться велике полювання на бізонів, велике стадо яких помітили на рівнині, на сході річки. До цього часу мисливцям було заборонено полювати на них, і навіть на оленів, щоб не злякати стадо, і не затруднити видобуток великої кількості м'яса, так необхідного табору. Після того, як ми подорожували протягом багатьох ночей і мало спали вдень, як було чудово розлягтися на своїх зручних ложах у своєму вігвамі, і заснути, не побоюючись нападу випадкового ворожого загону. Ми дуже стомилися, всі троє, тож відразу заснули, а на світанку прокинулись, чудово відпочивші і задоволені від того, що кроу, які були нашими ворогами, стали нашими друзями. Ми з батьком відвели коней на пасовище, потім збігали до річки та викупались, і повернулись в свій вігвам до чудового сніданку, приготовленого матір'ю. Сонце піднялось зовсім невисоко, коли до нашого вігваму стали сходитися чоловіки та жінки, щоб перекинутись кількома словами з батьком і матір'ю, запросити їх до своїх вігвамів, побенкетувати та покурити. Я ж пішов до своїх вчорашніх друзів, і познайомився в таборі з ще кількома хлопцями. Найбільше мені сподобався Чорний Олень, син Запорошеного Бізона. У нього було приємне лице, був він стрункий і доладно складений. Він прожив стільки ж зим, як і я, і дуже добре до мене ставився. Ми провели разом цей довгий день, і надвечір він пішов зі мною, щоб допомогти мені з кіньми. Від матері він дізнався моє ім'я, те котре дали мені при народженні. Коли ми були поряд з табором, він на мигах спитав мене:
– Неси Перо, я знаю тебе лише два дні, але ти мені дуже подобаєшся. Як таке може бути? А чи я тобі також подобаюсь?
– Так, ти дуже подобаєшся мені, – відповів я.
– Чудово! Давай, поки Сонце бачить і чує нас, станемо друзями з цієї хвилини і на все життя!
– Твої думки – мої думки. Так, давай станемо друзями, близькими друзями, і завжди будемо єдині серцем.
По цих словах він посміхнувся. Його очі були повні сліз. Мої, напевне, були такими ж. Ми обнялись, і потерлись щоками. Коли ми йшли по коней, серця наші були великими, і ми були щасливими.
Наступного дня мало відбутися велике полювання, тому вранці ми з батьком напоїли коней і відвели їх на пасовище, всіх, крім п'яти – двох швидких, мисливських, на яких збирались їхати самі, спокійної конячки для матері, та ще двох, на які збирались нав'ючити добуті м'ясо та шкури. Ми скупались та поснідали. Сонце було вже досить високо, коли почалось полюваня. Нас було більше трьохсот мисливців, за якими їхало безліч жінок. Вони вели коней – в'ючних, і тих, що тягли безколісні візки. Ми вбрід перейшли річку, піднялись довгим схилом долини, і на самому краю рівнини налетіли на стадо, яке там паслось. Бізонів було багато — корови, телята, молоді бички, сотні й сотні. Вони збились докупи і побігли, і тупіт їх ратиць по твердій землі, був подібний грому. Наші натреновані коні були такими ж мисливцями, як і ми. Варто було вибрати жирну корову, як кінь гнався за нею, підводив нас до її боку, і при клацанні тятиви сам відскакував від гострих рогів. Так повторювалося раз за разом, поки наші коні не втомилися і не могли більше переслідувати бізонів, які втоми не відчували. Ми зупинилися, щоб вони могли перевести подих, і озирнулися назад – рівнина була чорною від мертвих та поранених бізонів, а там, де почалося полювання, вже ходили жінки – вони оглядали стріли в тушах, і по них визначали, яких бізонів вбили їхні чоловіки. Водночас, ті чоловіки, які з певних причин не змогли взяти участь у полюванні, прибули зі своїми дружинами, щоб допомогти оббілувати та обробити здобич, отримавши за за це свою частку м'яса та шкір. Батько вбив дев'ять, а я п'ятьох жирних корів та молодих жирних бичків. Ми віддали їх всіх, окрім двох, яких допомогли мамі оббілувати та повантажити на в'ючних коней, при цьому ми брали лише найкращі шматки м'яса. Коли ми повернулися в табір, до мене приєдналися мої друзі – Чорний Олень та інші. Вони заздрили тому, що я брав участь в полюванні і вбив декількох бізонів. Ні в кого з них не було швидкого мисливського скакуна, тому їм нічого не залишалось, як допомогти обробити здобич старших. Вони дуже здивувались, коли я на мигах розповів їм, що у чорноногих майже всі юнаки мого віку мають таких мисливських коней і беруть участь у полюваннях. Ще до заходу сонця табір кроу став червоним від розвішеного для сушіння м'яса, а земля довкола стала білою від розстелених на ній внутрішньою частиною догори шкір. Коли настала ніч, по всьому табору лунали жарти та сміх щасливих людей, пісні та стукіт барабанів. В нашому вігвамі батько раз по раз наповнював та запалював люльку – до нас один за одним йшли численні гості, які розповідали про свої військові походи та перемоги, які вони здобули в битвах з різними ворогами. Але ніхто жодного разу не сказав про похід на чорноногих, як і батько не згадував про те, що в нього є не один скальп кроу.
Минали чудові літні дні, я їздив верхи, полював на оленів разом з Чорним Оленем та іншими друзями. Вовк завжди був поряд зі мною, але до них ставився насторожено. Настав місяць Стиглих Ягід, і гірські Кроу спустились з гір, і поставили свої вігвами неподалік нас, нижче по долині. Вони були не такі численні, як їхні побратими – річкові Кроу – їх налічувалось не більше двох сотень воїнів. Щойно їх вігвами були поставлені, і над ними почали підніматися серпанки диму, як мій батько з Запрошеним Бізоном пішли провідати їхніх ватажків.