Він був зовсім молодий, не старший за одну зиму, і незабаром заснув. Я сидів спокійно, щоб не розбудити його. Мама притулилась до мене і теж заснула. Мені здалося, що минуло багато часу, коли вовк несподівано підняв голову і прислухався до чогось, потім скочив на ноги, і штовхнув мене. Я розбудив маму, і шепнув їй, що вовка щось стривожило. Ми прислухалися, але спочатку нічого не чули, потім до наших вух долинув звук кроків, м'який шурхіт гілок, і вовк перестав штовхати мене та знову ліг. Потім я почув батьків голос:
– Де ви?
– Тут, тут, – одразу відгукнулися ми й підвелися, щоб зустріти його.
– Усі коні осідлані й навантажені? – запитав він.
– Всі.
– Добре, вище закруту наш шлях закінчиться, сотні вігвамів кроу стоять у верхній частині довгої, широкої та безлісої частини долини. Ходімо до них не затримуючись.
– О, ні! Ні! О, мій муже! В ім'я любові до сина, в ім'я любові до мене я благаю тебе востаннє, поки не пізно, повернути назад і повернутись до нашого народу, до нашої країни. – вигукнула мама.
– Жінко, я знаю що мені робити! Видіння показало мені, що все буде гаразд. Не бійся кроу, вони не завдадуть нам шкоди. Ми підемо до них. – коротко відповів він.
Нам нічого не залишилось, як підкоритися йому. Тремтячи від страху, ми відв'язали коней, загнуздали їх і поїхали за ним, підганяючи наш табун.
Розділ 4. Привітні вороги.
Невдовзі, після того, як ми залишили гай, з'явилася Стара [19], і ніч посвітлішала, а на півночі Семеро [20] показували, що до ранку залишилось небагато. Ми йшли далі й далі, підіймаючись долиною, огинаючи її великі закрути, і нарешті дісталися її довгої й широкої частини, про яку згадував батько. У її верхньому кінці вили і гавкали численні собаки, і вовк, піднявши голову, відповів їм довгим виттям, як це заведено у вовків. Ми піднімалися все вище, поки не побачили, спершу невиразно, вігвами великого табору кроу, і там, на березі річки, батько велів нам зупинитися, розвантажити коней і поквапитися. Він допоміг нам зняти вантаж і поставити вігвам, і, поки ми натягували на нього покриття і облаштовували, розставляючи всередині ложа зі спинками та розкладаючи численні речі, сам він приніс хмизу з найближчої піщаної обмілини, щоб було чим розпалити багаття. Потім поставив позаду вігвама свій священний триніжок, пофарбований у червоний колір і повісив на нього згорток зі своєю священною люлькою та інше приладдя талісману бізона. Після того ми відвели коней до водопою, і, напоївши їх, прив'язали найкращих поряд з вігвамом, а інших стриножили. Тоді ми ввійшли у вігвам і посідали на ложа.
– І що ми тепер робитимемо? – запитала мама, поклавши останній парфлеч на потрібне місце.
– Те саме, що робили б у нашому таборі, серед наших одноплемінників, – відповів батько, – принеси води, приготуй м'яса. Засмаж його якнайбільше, дружино, бо, якщо ти пам'ятаєш, я не їв з позавчорашнього дня.
Мама нічого не відповіла, вона просила поглядом подивитися на неї, і я одразу зрозумів, що вона хотіла сказати – вона боялася сама йти до річки. Тож я взяв відро – велике, з жовтого металу, яке ми купили в торговців з півночі, пішов й наповнив його, а коли повернувся, вогонь уже горів, і над ним смажилося м'ясо. Батько з'їв багато, але ми з мамою так боялися того, що з нами може статися, що ледь торкнулися їжі. Потім з'явився вовк – він проліз під дверним полотнищем, і я віддав йому свою частку смаженого м'яса. З'ївши його, він заліз на моє ложе і розтягнувся на ньому. Поглянувши на отвір для диму, я побачив, що небо з чорного стає синім. Я попрямував до виходу – мені хотілося побачити табір кроу, і подивитись, що робитимуть вороги, коли виявлять наш вігвам поставлений поруч з їхнім табором, поки вони спали. Та батько звелів мені повернутися, і сісти на своє ложе. Він дістав маленьку люльку, наповнив її тютюном, запалив і випустив кілька затяжок – до Сонця, до Матері-Землі, та ще чотири на кожну сторону світу. Потім він затягнув пісню бізона, а потім проспівав одну за одною решту священних пісень. Він продовжував співати, коли зійшло сонце і забарвило наш вігвам спершу в червоний, а потім в жовтий колір. Ми з мамою, тихі й сумні, сиділи на своїх ложах і з тривогою очікували звуку кроків зовні, хоча знали, що почути їх не зможемо – всі звуки глушив голосний спів. Ми зі страхом поглядали на дверне полотнище, чекаючи, що його зараз відкине ворог, який прийшов нас убити. Як пізніше нам розповіли у таборі кроу, першою прокинулась і вийшла назовні жінка, яка жила в одному з вігвамів зовнішнього кола. Вона не повірила своїм очам, коли побачила вігвам там, де з вечора його не було. Вона протерла очі, переконалася, що їй нічого не наснилося і не здалося, і покликала свого чоловіка. Він теж протер очі, побачивши те, на що вона вказувала – самотній вігвам.
– Це не наш вігвам, це вігвам якогось іншого племені рівнин, – сказав він їй, і крикнув решті, щоб вони прокидалися, виходили і подивилися на те, що з'явилося вночі поряд з ними.
Усі виходили зі своїх вігвамів, збігалися з усього табору, і всі вони дивилися на наш вігвам і обговорювали його. Декілька вождів вирішили поговорити з головним вождем, Запорошеним Бізоном, і дізнатися, що він вирішить. Тим часом остаточно розвиднілося, і один з чоловіків, що вийшов наперед натовпу, вигукнув:
– Ви бачите, воїни, великого чорного бізона на цьому вігвамі? Ну а я скажу про нього. Я двічі бачив його, вперше на півночі, біля Великої річки, а потім на півдні, там де річка Верхівок Скель впадає у Велику річку. Це вігвам найбільшого з ворожих племен — Розмальованих Щік [21]. Коли я бачив його вдруге, я захопив двох швидких мисливських коней, прив'язаних перед ним.
– Хай! Хай! Вігвам ворогів! – закричали інші, – Давайте, друзі, вб'ємо тих, хто перебуває всередині.
– Так! Так! Вб'ємо їх! Прямо зараз уб'ємо! Поверніться у вігвами по зброю, друзі! Швидше! – кричали інші.
– Ні! Ні! – крикнув Запорошений Бізон, повернувшись обличчям до натовпу. – Стійте на місці! Слухайте що я скажу! Хоробрий, дуже хоробрий чоловік, якому належить цей вігвам Розмальованих Щік. Він прийшов до нас не як ворог, а з мирними намірами, і ви самі можете бачити зображення на його вігвамі, священний згорток на тринозі за ним, безліч коней навколо нього. Це сильний і багатий жрець Сонця. Так що ми маємо викинути з голови всі спогади про те, що його плем'я, а може і він сам зробили нам, і маємо з усією привітністю піти до нього, та привітати в нашому таборі.
– Так! Так! Цей сміливець заслуговує на нашу дружбу, навіть якщо він і з Розмальованих Щік, – вигукнув старий воїн, якого звали Мала Видра, і багато голосів підтримали його.
Запрошений Бізон зачекав, чи не стане хто противитись його рішенню. Ніхто не став.
– Так і буде! – сказав він, – всі поверніться у свої вігвами, а ми з Малою Видрою тим часом підемо до новоприбулих, привітаємо їх і запросимо до нашої країни та нашого табору.
Батько закінчив співати пісню Шкури Бізона, і, поки він думав яку ж зі своїх священних пісень заспівати далі, мама крикнула йому:
– О, мій муже! Благаю тебе, не співай більше! Дай нам почути наближення ворогів. Дозволь нам вийти назовні, щоб ми могли їх побачити і чекати свого кінця!
У відповідь він тільки засміхнувся і труснув головою. Він затягнув пісню Прадавнього Бізона – низьку, повільну та сумну. Коли він дійшов приблизно до половини, вовк несподівано підняв голову, повернув вуха вперед, і поглянув на вхід. При цьому матір встала з батькового ложа, підійшла до мене і міцно обняла. Ми дивилися на вхід, коли він відхилився. Вовк зіскочив з свого місця, притис вуха до голови, очі його загорілися. Всередину увійшов високий міцний чоловік віком близько сорока років, з приємним обличчям, і таким довгим волоссям, що кінці його кіс майже торкалися землі. Його сорочка та штани були пошиті з чудово вичиненої оленячої шкіри, а ковдра зі шкіри бізона, була гарно вишита голками дикобраза, як і мокасини. Зброї в нього не було, не було навіть ножа на поясі. Ми з мамою відразу це помітили, і перестали його боятися. Старший чоловік, який увійшов слідом, теж ніякої зброї не мав. Пліч о пліч вони стояли між входом і вогнищем, схиливши голови, поки мій батько не доспівав до кінця свою сумну пісню. Після цього вони подивились на нього з усмішкою, відповіли "Хо! Хо!" на його запрошення, і сіли на ложе поруч з ним, куди він їм вказав. Високий сказав мовою жестів, якою користувалися всі племена рівнин:
– Жерцю Сонця, з племені Розмальованих Щік, ми здивувалися сьогодні вранці, коли, прокинувшись, побачили твій вігвам із намальованим бізоном. Скажи нам, звідки й чому ти прийшов, куди підеш далі?
– Я не з Розмальованих Щік, а чорноногий, – на мигах відповів батько, – Далеко на півночі, в таборі мого народу, я зробив дещо погане. Я пішов звідти, і більше не повернуся. Я прийшов до вас, кроу, щоб жити з вами,якщо ви дозволите мені поставити свій вігвам всередині вашого кола.
– Ти вбив одного з чорноногих?
– Ні, дещо інше, щось, за що мені дуже соромно. Тож я вирішив піти на південь, щоб думки про це залишили мене.
– Чорноногий, яке твоє ім'я?
Батько глянув на мене, і я на мигах пояснив:
– Його ім'я – Багато Лебедів [22].
Тоді інший воїн, старіший, сказав:
– Той, хто розпитував тебе, Запрошений Бізон. Це наш вождь, головний вождь річкових Кроу.
Вождь на мигах сказав:
– А це – могутній воїн, Мала Видра.
– Так. Добре. Я зрозумів. – відповів батько.
– Багато Лебедів, навіть якби ти і належав до Розмальованих Щік, ми все одно раді тобі, – продовжив Запрошений Бізон, – Адже вони, і твоє плем'я, і ще одне, Смугасті Роти [23], — це один народ, який говорить однією мовою. Довго ці племена воювали з нами, і ми довго воювали з ними, але зараз, коли ви з нами, моє серце сповнене радістю. Ви можете прямо зараз піти до нашого табору, і поставити свій вігвам поряд з моїм.
– І ніхто не покаже ворожого ставлення до вас, – додав Мала Видра.
– Дуже добре! Друзі мої, у мене є швидкі мисливські коні, і я дарую по одному кожному з вас. А тепер давайте викурим люльку, – відповів батько.
Коли люлька по черзі обійшла всіх трьох, батько розповів про небезпеки пережиті нами по дорозі з півночі, а кроу розповіли про новини свого табору.